Завантажити

волосся і серафимських очей… Твій лоб одразу покрився невротичним потом…
Бо ніде, Максиме, ти вже не зустрінеш її. І не тому, що немає Марії. Не суджено більше перетинатися вашим долям у недоступних людському обмеженому розумові планах небесного кресляра. І не сподівайся на мимовільне пересікання вибагливих ліній, адже неможливо двічі увійти в одну і ту ж річку. Сублімуй, поете, власний стан, сублімуй, чоловіче, якщо не хочеш стикатися зі всіляким там шизоїдно-психопатичними обіймами та обманами…
І вкотре твій ангел-охоронець пропонує порятунок нестримним приступом поезотворення, виверженням вулкану слів, що дрімали у твоєму мозку, який покликаний бути не резервуаром істеричної закоханості, а лише вічним метафоричним двигуном. Не рекреатором почуттів тобі бути, а креатором! І не лежати, як засмерджений відходами життєдіяльності мішок, а горіти у метафізичній плавильній печі вічного самооновлення.
І ти вловлюєш цей небесний дозвіл, поринаючи, як воїн-камікадзе, у стан поетичного вибуху. Ти знову не виходиш з винайнятої хибари майже три тижні, лише раз на кілька днів купуючи гречку і хліб. І любо тобі від такого спонтанного вегетаріанства, адже страх у м’ясі забитих тварин, який поглинає одержимець-черевослужитель, не посилює здатності вслухатися у симфонію…
Пишеться вірш за віршем, паралельно ти працюєш над складною психоделійною поемою. Іноді тобі здається, що наступає абсолютна вичерпаність, але кава і сигарети симулюють усі приховані резерви твого тіла як метафоричної посудини. І далі рядок набігає на рядок, строфа на строфу… і ти розумієш, що така поезія практично не має шансів на відчитаність, що багато любителів красного письменьства будуть копилити уста, що буде плюватися і лаятися низка професійних хранителів духовності, що навіть твої фани (як пізніше виявилося, далеко не всі; недооцінюєш, поете, власного читача…) говоритимуть про дивну збірку, котра має небагато спільного зі знаним для них словоілюзіоністом Максимом Іщенком.
За цих три тижні рукопис нової книжки “Сутінки ідеологій” був написаним, але ще надто вразливим і беззахисним, наче новонароджений, щоб до нього торкалися чужі руки й очі…
Максим (як антиромантично чи натурфізіологічно не звучали би наступні слова) почувався сливе твариною, котра може лише дихати, їсти та випорожнюватися. Перевтома була настільки сильною, що він іноді забував, де знаходяться у приміщенні двері чи вимикач.
А над Мічурівкою і далі лилися провінційні дощі і світили, спрямовуючи власне проміння по ту сторону добра і зла, сонце і місяць, неначе голі і позбавлені будь-яких поетичних красивостей концепти недоступної і недосяжної правди…
33.
Наша “мандрівка”, читачу, добігає кінця. З-за куліс виринає авторське обличчя. Автор дає тобі для вибору три можливі закінчення цього роману. Зупинися на найприйнятнішому для себе, а про два інших забудь…
І. Книжка написана, внутрішній траур за Марією пережито. Варто би відповісти Кульжан, може, справді, махнути до Берліну, адже початкові кошти для подорожі вона оплачує. Але коли згадаєш, Максе, це добре і жертовне, але таке нецікаве тобі напівстарече тіло, яке треба буде безперервно кохати, стає моторошно. І не поетеса тут винна, ти ж любиш її, яко людину, але серцю не накажеш.
Що тримає тебе у Мічурівці? Адже ні з ким не спілкуєшся і не хочеш нікого бачити, наче живеш не у густозаселеному вугільному місті, а у стародавньому праслов’янському степу або у постчорнобильській зоні, котру покинули всі, окрім кількох мізантропів-смертників. Вовча самотинність огортає тебе, уже готовий навіть до безплідних дискусій з Калениковичем-ортодоксом, але гординя не дозволяє.
Якась потворна чотирикутна стіна росте і росте, навколо, чоловіче, не залишаючи тобі своєю планомірною будівельною жорстокістю жодної щілинки для повітря. І ти бачиш навколо лише існування ходячих апаратів, не менш далеких від тебе, ніж Сталін від матері Терези. Далі писати не можеш, треба нових вражень. Але для чого писати? кому? хто читатиме твої вірші? У голові нав’язливо крутиться перша строфа підступної своєю псевдолагідністю елегії, коли помрем і заростем квітками, у споминах ще оживем не раз, аж доки поруч з нашими кістками помруть усі, що пам’ятали нас (строфа з поезії О.Маковея), треба втікати звідси, хоча би до Києва, може, заспокоїшся, а там…
Гроші на квиток мусив зичити в…Інни. Вона хотіла щось говорити, але ти уточнив з льодовим спокоєм у голосі, що не маєш часу. Столиця на цей раз зустріла вельми негостинно. Іван поїхав у відрядження, а Степан, виявляється, якраз тепер подався до Польщі, де переклали одну з його книжок прози. Ти вкотре почав робити обхід знайомих видавців. Але один ще не видав попередню, типу, обкладинка буде готова через два-три тижні (слід розуміти цю езопову мову як через кілька місяців), вибачай, старий, ти хороший поет, але віршарство не є пріоритетом нашого видавництва; давай, тримайся, до побачення; рукопис своїх “Сутінків ідеологій” занеси десь через півроку (слід

читати