Завантажити

стати нечутливою машиною, поринути у вивчення мов, не проявляти власних негативних емоцій (зрештою, у найгіршому випадку об’єктом хатньої негації буде Кульжан), бо письменнки з третього світу може мати шанс бути почутим не лише через власний талант (це спрацьовує для літераторів першого світу) і відмінну поведінку (це годиться для літераторів другого світу), а лише завдяки сумі випадковостей, таланту, взірцевої поведінки і ще копиці непердбачуваних деталей.
Спочатку буде фінансове вкраплення від Кульжан (хоча, що вона, бідолаха, за великим рахунком, може дати, окрім власного закоханого тіла?..), а далі слід справлятися самому і жити так, щоб, принаймні, перших кілька років – майже не потикатися носом до етнічних земель. Зрештою, слід зробити один-два винятки, бо забудуть, пересилати у журнали нові вірші, під час кожного приїзду паралельно мати наперед організовану зацікавленими людьми презентацію. А потім, безсумнівно, повернутися, бо я не столяр і не будівельник, адже відсутність живого мовного середовища підточить мене зсередини. Але повернутися на білому коні, одягненим у червону багряницю…
Що скоїлося з тобою? Адже розумієш весь цинізм і холодний письменницький прагматизм, схований під красивою формою. Розумієш, але…
Бо я не можу, як скромний ратай літературної ниви, як сіяч духовності і орач поетичним плугом, здихати тут від голоду, майже тотального нерозуміння і обзивання (поза очі, звісно, поза очі) амбітним провінційним вискочкою, котрий дуже переоцінює власні таланти. Адже що мене чекатиме далі? У кращому випадку: ще декілька збірок, виданих з великими труднощами, згадування в обіймах, котрі западаються у Лету, висока премія років десь через двадцять, а мо’ і пізніше (останнє ще при сприятливому збігові обставин!..). У гіршому: алкогольне мічурівське змаразміння, спілкування з деградуючими місцевими митцями, що хапаються за видумані ними ілюзії щодо них жде. Тихе умертвлення духу, поверхові і нещирі співчуття, був, типу, старий хорошим хлопцем і хорошим поетом, але спивається, що поробиш, у кожної людини є власний вибір, провінція – не мед, оно наша столиця часто відгонить духовною порожнечею…
Отже, вибору не залишається, окрім вільних літературних плавань, на які покладаєш надто великі надії, що можуть виявитися черговим і фатальним міражем. Але можна міркувати, коли існує підступна небезпека вибору, а ти позбавлений, Максе, таких рафінованих тортур. Тобі слід лише діяти.
Кульжан переслала гроші. Ще два тижні зайняли технічні процедури. Максим жив у свого київського родича у двадцять п’ятому коліні. Не шукав ні Степана, ні Івана, ні Пилипа з конопель. Лише один раз прохолодно поцікавився, коли ж побачить світ його наступна збірка. Видавець м’явся і перепрошував, почекай, мовляв, ще декілька місяців, поезія – не детективи і не домогосподарські романи. І Максим раптом зрозумів, що вичерпав себе попереднього. Нехай уже інші піїти ходять і просять, лакействують і вдаються до нещирої дипломатичної любові…
Знову Бориспіль, знову Берлін. Схвильовано-радісне обличчя Кульжан. Ось хто, чоловіче, любить тебе по-справжньому, окрім покинутої на батьківщині Інни. З житлом на цей раз трохи складніше, тимчасово мешкаєш у поетеси.
Проходить рік. І лише конспективно можна перелічити все, пережите тобою за цей проміжок часу: ментолові дурмани і звичку постійно бачити побіля себе Кульжан, винайняте окреме помешкання і дві німецькомовні книги твоїх поезій мізерним накладом, подорожі Європою і кількамісячні лінґвотортури, розчарування у майбутньому приїзді додому на білому коні і в червоній багряниці літературного успіху, фактична відмова від альянсу зі скляним ідолом і постійна праця. Кульжан уже не ідеалізує тебе, але ти знову дізнаєшся, як буває, коли жінка насправді любить. Ведеш переговори з голландським видавцем, розшукав іспанського метра і нарешті зміг поговорити з ним без товмача, хоча і дикою англійською з диким акцентом, як висловилася з милою безпосередністю літературна знаменитість, що пізніше немало посприяла тобі. Ти багато розповідаєш йому про Україну. Уже, до речі, вийшли на батьківщині – милій, теплій і рідній – твої “Сутінки ідеологій”. Ти багато переосмислив і, згадуючи Україну, навіть Мічурівку, іноді хочеться плакати, а мені ти земна мадонна на пісках емігрантських сахар (цитата з поезії Є.Маланюка). Ольга, кажуть, вийшла заміж, а самотня Інна далі працює у бібліотеці. Марія з чоловіком виїхали до Харкова. Такі відомості дає тобі однокласник, з яким ти колись обпився горілки після презентації у мічурівській філії.
…На сьогодні снилося, що ти приїхав до старих батьків. Викладаєш подарунки, надворі – розкішна українська весна. Твої земляки говорять забутою рідною мовою, ти влаштовуєш їм на честь власного приїзду лукуллівський бенкет. Виходиш надвір – і тебе манить русоволоса дівчина. Ти не можеш збагнути: це Марія чи не Марія? Ти біжиш за нею, вона швидка, наче лань, кличе тебе рукою кудись у поле. Ти опиняєшся у полі, дівчина зникає, наче містичний

читати