Завантажити

галюциноген. А ти падаєш на паруючу українську землю і починаєш ридати так сильно і важко, мовби розумієш, що не лише дівчина, але і ця весняна земля зараз зникне і розчиниться у привабливому сяйві марева…
Післязавтра разом з Кульжан потрібно летіти до Амстердаму. Ти прокидаєшся, і котяться сльози твоїми блідими емігрантськими щоками. Але ти намагаєшся пересилити свою безконечну ностальгію, адже до 1700 слід докінчити есей на українську тематику для однієї, доволі популярної і впливової газети…
ІІІ. Книжка написана, внутрішній траур за Марією пережито. Їхати до Києва немає за що. Та й чи потрібно тобі, Максиме, бродити хаотичною молекулою у вавилонському столичному скопищі? Ти телефонуєш до двох видавців. В одного ще лежить попередній рукопис, а інший сказав приїхати із “Сутінками ідеологій” десь за півроку, не швидше, особливо наголошував на останньому слові. Телефоном просив Степана пришвидшити процес виходу попереднього рукопису, але той відповідав роздратованим басом, мовляв, де ти подівся після фуршету з нагоди “Сяйва”, він переживав, і взагалі помічає, що їхні стосунки на диво односторонні, бо лише Степан завжди дає поетові інформацію. Іщенкові постійно чогось треба ,вічні дрібні прохання. Заскочений Максим запропонував Степанові презентацію його нових крикливих прозових з’яв у Мічурівці, на що наш контроверсійний прозаїк лише глузливо зареготав…
…І сниться Максимові чернеча келія. Приходить до нього засушений, як мощі лаврських святих, старець. І теплим та співчутливим голосом нагадує Максимові, багато дано тобі, хлопче, і вимагається від тебе більше. А старець говорить і говорить: про безбоже Максимове життя, перелюби і переступи, гординю і неприязнь до людей. Схимник нагадує біблійні слова про те, що хто каже, наче любить Бога, а брата свого ненавидить, брехнею є. І так тепло і любо стає вві сні поетові, мов би почуває він себе маленьким білим хлопчиком, звільненим від вериг цинічного і суєтливого досвіду…
Ніколи ще ти не прокидався таким виплаканим і чистим. Збагни, чоловіче, цей вищий знак, бо здавалося тобі уві сні, що кімнатою розлите біле господнє сяєво.
Проходять дні, і не відвідує більше тебе, Максиме, таємничий старий чернець. Натомість тобі починає писати розлучена жінка, котра, виявляється, закохана у твої вірші, тобі також пише Кульжан і кличе до Німеччини. Тебе бере в обійми звичайне життя, ти мучишся і вагаєшся, ти пам’ятаєш ті чисті нічні сльози. Але мічурівські вулиці не стають біблійними, твої земляки – не рибалки-апостоли, а священики у церквах твоєї землі приземлено заклопотані суєтливим конфесійним розбратом, адже, на їхню думку, лише московська патріархія несе на своєму місіонерському скіпетрі справдешньо християнську віру, а корінна мова цього народу не має жодного значення, бо Господь розуміє усі яз?ки і діалекти…
Врешті тобі вдається знайти автокефальну православну церкву і, може, мова літургії, якою править зайшлий священик-галичанин, а може, особлива енерґетика цього місця трохи заспокоюють і вмиротворюють тебе. Ти згадуєш про свої химерні, аж до неприродньої жаскості, стрибки від літургійних молитов до повного забування простої істини, що Христос є посеред нас.
Тебе мордує те, що поезія є світом, далеким від релігійності. Тобі не раз хочеться напитися до поросячого вереску, ти не знаєш, що робити зі своїм фізичним тілом, якому байдуже до спроб духовного умиротворення. Іноді здається, що ти вдатен лише до наркотичних приступів поезотворення, пияцтва і сексу. Адже нічого, мовляв, не вдієш, бо таким сотворив тебе Господь. Проходять місяці, до тебе кілька разів приїжджає розлучена жінка, закохана у твої вірші (вірші?), навіть ти відвідуєш її одного разу. Але розумієш, чітко і безпомильно, що нової сім’ї не буде, бо щось інше, владне і перемагаюче, кличе тебе тікати від домашніх капців і зворушливих борщів, сентиментальних пелюшок і традиційних родинних свят…
Ти намагаєшся читати релігійну літературу. Спочатку це заняття видається тобі сливе насильством, і ти лякаєшся непохитної ортодоксії і фанатичної аскези, що просочуються з кожного рядка-роздуму святих старців і схиігуменів, котрі прибрали собі малозрозумілі церковнослов’янські імена, які теж символізують самозречення від світу. Твоя душа є глухою до цих роздумів великих з чернечого ордену. Але далі ти починаєш зачіпатися за окремі слова…словосполуки…речення. І поволі і туманно починаєш розуміти, якою жахливою гординею, якими непробивними амбіціями був обплутаний, як безглуздо дерся і змагався за тиражування своєї віршарської fata morgana…
Тобі хочеться переписати принаймні половину власних віршів, стає соромно за окремі рядки і строфи, і заспокоюєш себе лише тим, що тоді не відав, що творив.
Тобі стає поволі, але неухильно, чимраз незрозуміліші бажання дбати про видрук власних творів, їздити на презентації і відповідати на часті безглузді запитання. Нещодавно передзвонив…видавець, мовляв, готовий друкувати твою книжку, але слід приїхати і підписати угоду. Ти сказав йому, що не варто поспішати,

читати