Завантажити

легкими ознаками посталкогольного делірію. У кутику власної кімнати бачиш тінь, може, це Кульжан, Ольга або Інна, яких ти ніколи не любив, злилися в ерінію помсти за їхні зневажені жіночі почуття? Підходиш ближче, труси прилипли до тіла, о піонере української культури у Європі… немає нікого і нічого. Зненацька тобі причувається – так ясно і чітко – різкий телефонний дзвінок, мов ляпас в обличчя. Підходиш до слухавки – нічого… Знесилено сідаєш на ліжко, одержимий припадком мазохістичної ненависті і самообридження.
…Мудаку мічурівський, ти ще маєш сором і відвагу інколи думати про Бога? Викінчений алкоголіку, ти ще сподіваєшся залишити пити? Трахальнику дурноголовий, ти ж не любиш майже усіх жінок, з якими доля зводить у ліжку… Історія з Марією – розплата за нелюбов. А ти думав, що не існує великого закону рівноваги? Ці організатори уже не дочекаються твого від’їзду, бо післязавтра сюди прибуває відомий французький прозаїк. Тобі було нецікаво читати його анемічне словоплетиво? Йому від цього ні холодно ні жарко, дріб’язковий літературний ревнивцю. Випали з себе – вогнем і залізом! – симптоматику заздрощів, бо станеш таким же зачуханим провінціалом, як і ті, кого ти зневажаєш… Якби ті, котрі тобі пишуть і виловлюють кожну нову публікацію, знали, яка оаза сміття розквітла в епіцентрі “ніжної”, “ліричної” душі їхнього кумира… Йди у похід за іманентним “я”, можеш навіть перестати писати, лише мусиш віднайти себе кращого, дитинного і незіпсованого – інакше не смій сідати до письмового столу. Або моральна і фізична аскеза, або деградація, недолугих компромісів не сподівайся…
Незвідане долі потрясіння охопило Максима. Кульжан…алкоголь…я все більше нарощую всередині потвору, котра хоче хліба і видовищ… І ця потвора спроможна вбити мою здатність записувати Божі диктанти… Не можна жити ненавистю, бо її чорна кров висушить мою первісну дитинність… Не можна спати з жінками, яких не люблю, краще вже вдатися до послуг жриць кохання, бо хіба така любов, як вчора з Кульжан, не є переступом, котрий оскверняє і мене, і її… А якщо вона мене любить, то повинна почути правду… Адже максималізм робить мене поетом, а брехня та імітація любові знищить дароване мені диво уміння переплавлювати варварський хаос на поезію. Залиш патетику, Максиме; ні, не залишай нічого, що є органічним для тебе… Вибери правду вчинку! Або від сьогодні або вже ніколи!
Максим Іщенко рвучко поцілував образок Богоматері, і йому здалося, що кімната наповнилася сяйвом.
Що було потім? Спочатку – розв’язні, а потім чимраз несміліші і розпачливіші запрошення у гості до Кульжан. І ти пішов у гості, але лише сказати, що дякуєш за все і просиш пробачення, бо нелюбов може лише руйнувати. Кульжан плакала, запевняючи, що любить тебе навіть більше…коли була ще юнкою…аніж колишнього чоловіка… Ментолові чари, а може, велике і нещасливе серце цієї жінки розпалювали тебе, поете; ти записав кілька її адрес, дав свою, хоча прийшла гадка перекрутити. Але ти відкинув її, ти чесно сказав Кульжан, що інтим припиняється. Вона плакала, але пішла з тобою до китайського ресторану, де голова фундації – з розрахунку на тебе – хотів знову набрати піраміду алкоголю. Ти ошелешив його відмовою. Очі літературного шефа стали напівокруглими від здивування, власниця ресторану увічливо перепитала, де Україна знаходиться, це ж Польща, чи не так. Ти мляво заперечив, не маючи сьогодні охоти до географічного просвітництва зєвропеїзованих китайських торгашів. Паличками їсти не зміг, взагалі було чомусь гірко. Несмачно і ніяково. Ти пив лише сік, адже знав, що півсклянки вина потягне за собою літру змішаного трунку і ментолову світлицю Кульжан. Усі навколо потроху випивали, узбецька поетеса витирала очі хустинкою. І тобі знову ставало шкода, що так безбарвно проводиш свою останню берлінську ніч, яку міг би завершити пантагрюєлівською гулянкою і донжуанським поєдинком з Кульжан. Скляний божок просив і лаяв, лаяв і просив, наводив твоєму вухові десятки аргументів, але на цей раз ти був нечулим до його пристрасних шаманських замовлянь. Тепло прощався з господарями, розуміючи, що їхня ввічливість й усні запрошення – лише данина специфічному ритуалові, що входить до кола їхніх обов’язків. Великого і шляхетного, близького і рідного тобі духом письменника з Іспанії не було, і лише Кульжан (аж язик не повертається називати її узбецькою поетесою) було направду сумно і холодно від твого від’їзду. Вона страждала, це було надто помітно і ти – о парадокси! – пожалів її і, зламавши рішення, провів ще півночі у її номері, без бальзаму і чарів, тверезим і вимордуваним. Кілька разів подумки ти зневажав себе за маразматичну доброту, особливо тоді, коли дивився на це напівбрезкле, напівстарече тіло, що було понад силу після мічурівського інтиму з двадцятилітньою Марією… Але ця дивна Кульжан осипала тебе такою ніжністю і покірливою жіночою відданістю, що це химерно компенсувало інші перевитрати. Ти навіть щиро поцілував її декілька разів і погладив по голові, не дозволю вдови брати, вдова вміє

читати