Завантажити

“Бодьо” утрапив у запит доби, а Франко органічно не міг бути імітатором, і доба постійно виштовхувала його із кон’юктурно-літературного поля. Але чи навчили когось ці приклади і чи мають вони взагалі когось вчити? Ось уже “Театральна”, слід виходити…
Запис на радіо не підвищив Максимового настрою. Малоцікаві жіночки, що тямлять у літературних нюансах приблизно так, як ви у технології будівництва єгипетських пірамід; хотітє чая, – ні, дякую, – єщо раз назовітє сєбя, сєйчас пайдьом на запісь, нада падаждать, – так, звичайно.
У записувальній кабінці одна із тих малоцікавих жіночок одразу перейшла на штучну українську. Максима записували не вперше, і навіть не вдесяте, отож навчився відсторонено спостерігати за механічною журналістською роботою; бліже мікрофон, бжаласта, гаварітє чьотчє. І знову шквал тупо-традиційних запитань, на взірець, коли він почав писати і чому, що хоче сказати (о Боже!) власною поезією, чи має укр. літ. європейську будучину; а зараз відомий поет із Мічурівки (обов’язково Мічурівку мусила втулити; здається, хтось із росіян написав, що не буває обласних поетів, як не буває небо обласним, маючи на увазі, звісно, не графоманію, яка і у республіці Буркіна Фасо є графоманією) прочитає вдячному слухачеві декілька нових віршів.
Максима моментально охоплює відруховий протест – і супроти антилітературної жіночки, і супроти вдячного слухача, якому ці вірші (котрих не розуміють і побоюються навіть деякі знайомі і високоталановиті люди) до фені, і супроти безнадійно-заробітчанської довколишньої аури.
…Трісну дверима цієї гидкої кабінки і піду геть, не слухаючи здивовано-розчулених волань, замовлянь і закликань жіночки, що могла би бути успішною дояркою у найаграрніших топосах землі української. Або крикну у мікрофон: “Хіба не бачите, що гине висока поезія і високе мистецтво, народ перетворюється на механічно-споживацьку отару, у загальній душі якої вигасає вогонь Ґрааля і у якої викрадають святі клейноди і символи! Досить, вдячний слухачу, жер…” І побачу, що мікрофон давно відімкнений, у кабінці тиша, а на прохідній жіночка набирає 03, забєрітє, бжаласта, із радіостудіі аднаво псіха…
Вірші спочатку промовляються неприродньо-спокійно, потім інтонація набирає обрисів покрученої лінії. Максим читає і паралельно згадує, як старанно виробляв стиль промов Гітлер – один із найблискучіших ораторів ХХ століття – від вбивчого шепоту до громового пафосу. Але над гітлерівським златоуством працювали вишколені нацистські ритори, логопеди і психологи. А ти, Максиме, сам п’єш, сам гуляєш, сам для себе і псих?лог і психол?х. Гітлерівська напускна ораторська сентиментальна істерія чи глосолалійне залізо у тебе прориваються спонтанно і незаплановано. Читай, читай свої елітарні поези вдячним, надто вдячним слухачам… Потім увічливо розкланяйся з жіночкою, скажи, що за тобою кава, між іншим, спитай, чи планується гонорар. Жіночка скривиться, мовляв, що за фіґня, поет із Мічурівки повинен бути безмежно щасливим лише через те, що допустили на студію, а він, відітє лі, ще гонорару хоче, o tempora, o mores!.. Отже, розмову про гонорар припиняєш, уточнюєш свій ефірний час; слєдітє за радіпрограммамі; так-так, merci beaucoup…
Вулиця зустрічає абсолютною незаангажованістю у паралельний світ логосу. Максим думає, чи читала та опецькувато-самовдоволена, подібна до заввідділенням у лікарні, тітка у своєму післяшкільному житті хоч одного вірша? Чи не післала би його на три букви онта зграйка дівчат, якби він поцікавився їхніми поетичними смаками? Адже це теж вдячні слухачі, потенційний поетичний електорат, можливі ковтачі Максимових книжок…
Одного із видавців, сказали, узагалі немає зараз у Києві; як же так, ми ж мали сьогодні зустрітися… З іншим домовилися буквально про десять хвилин, він називав причини поспіху, але Максим уже не дослухався. Доки він буде принижуватися, змінювати голос, ставати ласкавим телятком, фальшиво деформувати себе? Заради невеликої книжки у палітурці середньої якості? Нині написати книжку – 10% “справи”. Адже зміст перестав цікавити новітні квазікорпорації книгодруку. Колєги із літературного “патриціату”, потрібні люди, свій до свого по своє – такі пасьянси спрацьовують ліпше. Взято на прапор вислів одного американського бібліобізнесмена: “Дайте мені гучне авторське ім’я – і я розкручу цю книжку, хоч би із чистими сторінками!” Такого вульгарного суб’єктивізму ще не знало українське книговиробництво. Нічого, Максиме, бери себе у руки чи у ноги, не твій час, друже, бо ти лише поет, себто допотопний іхтіозавр…
Може, влаштовувати віршарські перформенси: битися у басейні з акулою або кусати народних депутаток за литки при виході із Верховної Ради? Прийти на свій літературний вечір голим і влаштувати із найнятою повією прилюдний статевий акт? Чи зібрати весь наклад нової книжки і організувати на майдані Незалежності вогняне автодафе цим кільком нещасним стосикам, виголошуючи при цьому такі ж полум’яні філіпіки режимові? Можна ще прочитати патріотичні вірші,

читати