Завантажити

можливостей хрустких папірчиків. Пиши оди доларові, але кому і вони потрібні, адже йому і без тебе кожний громадянин сотворив найінтимніший панегірик і найщирішу осанну. Поезія долара і доларопоезія -–тільки між цими сполуками шукай, Максимцю, свого скупого, наче чоловіча сльоза, віршарського щастя…
На нижній полиці заворушилась Інна:
– У нас не залишилося мінералки?
– Палить, дорогенька? – більш злісно, ніж співчутливо, відреагував із верхнього ярусу поет.
– Ну, Макс, будь ласка…
Обоє пожадливо пили мінеральну воду. Ось тобі ще один знайомий до (ні, не до болю!) ненависті процес очищення придуркуватого організму, сиріч його посталкогольного наповнення неалкогольною вологою. І яка була необхідність вечором чаркуватись із цим київським чи то бізнесменом, чи то авантюристом, що зараз хропе, неначе бере участь в експерименті великого летаргійного забуття?..
Інна вже два роки тягалась із Максимом у якості Музи-коханки і спокусниці, адже всяке зло від жінки, chercher la femme. Не раз і не два під час приступу малопоетичного шаленства (адже кажуть, що романтично-піднесеними поети бувають лише під час творчого акту, стаючи поза ним потворами і духовними квазімодо) питав її, чому не одружується і що чекає від нього. Адже гроші мав від випадку до випадку, для gloria Макс також не найбільший мазунчик, нервовий екстраверт, із епізодичними ознаками психопатичності, чого тоді вона хоче? Одного разу пам’ятає (був, правда, тоді п’яним на межі, за якою починається провал пам’яті), що кричав сливе до Інниного вуха; хіба не розумієш, дорогушо, що я тебе не люблю, набридла ти мені, як колька в оці, і все-все мені набридло, до половини перехожих відчуваю мізантропічні припадки, до цих глухих бовванів, яким не потрібна ні моя, ні будь-чия поезія, лише набити хавку, зачинитися у приватизованому квадраті квартирних метрів і не чіпайте мене, а я вас не зачеплю…
Такий тоді був рвучкий листопадовий вітер, що, здається, хотів здерти прогнилий і стародавній загальноукраїнській дах. Вітер валив його та Інну з ніг. Бідолашна тулилася, мов кицька, котра мимоволі наробила шкоди. Прийшли до знайомих. Максим уже і не пригадає, до кого із цих “тусовочно”-перепитих облич вони тоді причвалали. У квартирі була компанія. Зіщулена Інна дрижала від страху та образи, що ж, не варто знати поета у побуті. Але сатисфакція від виміщення була ще неповною, адже поет – не лицар, котрий перемагає на полі бою…
Потягнув тоді Інну до совкового санвузла. Тут тобі душ і туалет, пральня нирок і печінки, чистильня душі і серця, викидальня сперми і слини. Компанія на кухні регоче, ніхто на їхній прихід не звертає уваги. Зомбована Інна не чинила жодного спротиву, хоча би словесного, хоча би для годиться. Все вкладалося у контекст жалісливої жертовності української жінки-рабині, переможеної рабом (торжествуйте, фемінні леді…).
У ванній сморід непраних шкарпеток і минулотижневих борщів. Але Максим іде до кінця, яко істинний воїн духу. Він опускає до колін Іннині джинси і трусики; у тебе менструація, бляха-муха; ще цього бракувало.
Максим хоче кількахвилинного забуття від тягаря поезії як шапки Мономаха. Нічого, будемо займатися нетрадиційним сексом, п’яно ошкірившись, шукає виходу віршар. Пам’ятає, як вхопив крем, бо анус не зволожується, це відомо і школяреві, дорогушо; Інна просилася, але це лише наддавало охоти. Задоволення тривало якраз до моменту, коли колеги почали хором запрошувати їх до компанії. До ванни доносилися голоси вільних людей у вільній країні; от, бачиш, все добре, а ти боялася. До цього досвіду вони більше не поверталися, але Інна… ще більше прив’язалась до Іщенка. Здавалось, що, пройшовши обряд ініціації у смердючій ванні і попередньо вислухавши освідчення у нелюбові, вона збагнула у Максимовій вдачі щось невловне, котре раніше вислизало із спектру її жертовно-жіночого розуміння...
Важко сказати, чому саме цей епізод зринув сьогодні у вервечці Максимових спогадів. Навіть жаль нахлинув: короткочасний, але сильний; перепитав, чи не болить голова. Навіть не хотілося називати її “дорогушею”, адже сам не може до кінця диференціювати, скільки зневаги, іронії чи відчуження ховає за цим звертанням.
Ще алкоголічкою зроблю її колись, Боже, чи це мені потрібно? Хіба додасть мені щастя зламана жіноча доля, вину за котру не буде на кого перекласти? Це “залізний” Брюсов із російського срібного віку прищеплював власним коханкам почуття безвиході і красивого суїцидного порятунку, а сам бавився морфієм і мріяв про те, як будуть колись бити різками гімназійних школяриків за його невивчений вірш. Хто він, цей Брюсов? Фанатичний збоченець із нахилом до маніакальних станів? Холодний вбивця із продуманою системою нищення? Женофоб із сатанинською гримасою? Заплутаний у власних комплексах талановитий трагік, одержимий ненавистю?
Хропіння авантюриста-бізнесмена заповнювало герметичний купейний простір огидною циклопічною силою. Інна, здається, заснула. Бідолашна, працює у бібліотеці за копійки. Іноді уявляю, що

читати