Завантажити

мочать один одного, маленькі, сантиметрові творці, спалювані взаємними докорами і огидною дитячою претензійністю…
Набридло, набридло, о святі ангели і архангели, як набридло плазування у цій плиткій дитячій пісочниці, що називається літературою і яку звідусіль оточили потворні вередливі діти з напівстаречими обличчями!..
Інна, наскільки могла, заспокоювала Іщенка, мовляв, піди на свіже повітря, не похмеляйся, когось зустрінеш, погомониш, почуєш свіжі плітки чи новини, а там буде видно…
Максим вивалювася із готельного номеру, наче ропуха, над якою провадять медичні експерименти середнього ступеня складнощів…
3.
Звідки ці істеричні перепади настрою? Ці надривні вередування? Чому я не олімпієць, як Гете? Звідки начерпати у серце звичайного спокою чи, принаймні, стриманості? Я ж хочу бути іншим, я і є іншим! Як відкинути ці огидні нашарування недоброго і шкідливого досвіду? Зрештою, один літератор із в’ячеславського чи січеславського “феномену” казав мені колись при пиятиці, мовляв, не буває досвіду забагато і не буває досвіду шкідливого. Не згідний я з цими пригладженими міркуваннями, особливо щодо шкідливого. Є досвід, який зцілює, є досвід, наче апендикс, і є досвід, котрий нищить.
Але геть філософеми, бо потім це буде переливатись у вірші, у всілякі комплекси Шеллі (вже пізно, вочевидь) чи Гельдерліна, обростати зашифровками. Я почав боятися поетичного інтелектуалізму, бо знову казатимуть, що мої вірші неможливо збагнути читачеві. Якому читачеві? Іншим поетам? Не треба такого читача, котрому перед вступом на територію моєї книжки давай хоч прожектора, однак нічого не втямить. А у такого читача така невтямка викликає підсвідомий комплекс неповноцінності, принаймні, роздратування чи ортодоксальну упередженість до автора.
Яка ж це поезія, коли вона світла, наче струмочок? Коли не містить недоказаного? Коли цей плюгавенький відсоток “таємничості” прочитується моментально, як питання кросворду на кшалт: “Справжнє прізвище Сталіна і Гітлера”? Вся суть – у концентрації недомовленого, у химерному сплетенні та ефектному обрамленні словами життя екзотичного серця… Все, збився на пафос, навіть собі іноді не можу пояснити того, що достеменно відає душа. Може, викинути цю сліпу, як кошенятко, душу разом із поезією? Відштовхнути, вивергнути? Позбавитися нікому не потрібного тягаря збочення до віршарства? Вибачте, прозаїки, але вам значно легше, бо справжня поезія – це концентрований згусток божественного, а проза є здебільшого багатосторінковою мастурбацією того, що можна сказати однією строфою. Проза – це пародія на поезію. Нині появилися орди романістів. Хочуть грошей? Успіху Кундери? Романістів тьма-тьмуща, а високих духом і стилем романів негусто. Я би ліпше припинив писати зовсім, ніж став би прозаїком. Бо ті борзописці, котрі зараз строчать “масові” романи, є капітулянтами, конформістами і ренегатами, і перед поезією, і перед собою.
Легко писати тоді, коли поезія долаштовується до кон’юнктури часу. А ти стань її слугою чи вірним сином у сутінках доби темної алергії на мистецтво. А ти зумій гідно триматися у башті зі слонової кістки, навіть конаючи від голоду, навіть усвідомлюючи, що ти є єдиним читачем власних віршів. Згадую Целяна чи Тракля. Се вони – істинні королі Поезії, що ніколи не зрадили її, хоча не зазнали за життя слави, хіба гидотних пародій на цю вертихвістку і повію… А ці поетичні трупи і перевертні, що впадають у гріх поетоненависництва… ні, не вони є мерзенними, бо таким чином розплачуються за компроміс і зраду. Найстрашніші – імітатори, що строчать за будь-яких умов і часів, нічтоже сум’яшеся. Хочеться викрикнути у їхні, непоорані сумнівом, пики: “Люди! Ви нарощуєте віртуальне царство сурогату! Перестаньте писати! Я забороняю вам профанувати поезію, бо ваше віршороблення суть актом святотатства і наруги над високим, яке ви топчете своїми чоботиськами!” Але ні… навіть не вони найстрашніші, адже сказано у Великій Книзі, що будьте гарячими або холодними, тільки не будьте літеплими. Найстрашнішою є орава сліпоглухонімих до слова, яка, у кращому випадку, залюбки віддасть перевагу новітньому Сальєрі перед новітнім Моцартом.
Вочевидь, Франко не був геніальним поетом, а все ж у його віршуванні набагато більше майстерності і м?ки, ніж у Лепкого. Але ремісницькі тексти “Бодя” ( Назва есе П.Карманського про Лепкого у книжці “Українська богема”).
прикрашували перші сторінки тодішніх галицьких газет, професору-поету селяни навіть побудували дачу, а великий Франко іноді не мав на хліб! Ніхто не відважувася робити Франкові “крутої” реклами; кажуть, що деякі його прижиттєві видання лежали у львівських книгарнях аж…до приходу більшовиків. Бо син Якова Іван не вмів так сліпуче усміхатися, як професор Богдан Сильвестрович Лепкий. Зрештою, того ще любили за “Мазепу”, яку мав за святий обов’язок прочитати кожен тодішній галичанин. Лепкий, за великим рахунком, був імітатором, написавши кілька справжніх віршів та емоційного “Мазепу”, решта його доробку є лише історією літератури. Але

читати