Завантажити

про коректність і милу усмішку, іноді такі, здавалось би, несуттєві для генія із виряченими очима речі можуть багато змінити у літературній долі. Обов’язково не забудь склеїти усмішечку бальзаківській леді із “Азбуки”, обов’язково слід похвалити найсвіжішу – нудну, аморфну і ялову, – статтю завідувача відділом “Абетки”. У меценатській структурі стримана ввічливість не завжди доречна, бо можеш не вирвати грошей ще півроку, а потім інфляція, девальвація, гаплик, срака-дошка – у цій державі усе є можливим. Ввічливість у структурі повинна бути холодно-непоступливою, зрештою, Максе, зорієнтуєшся, ти ж розумний чоловік…
І наостанок майбутні здибанки зі Степаном та Іваном, звісно, із кожним зокрема. Степан пише прозу і викладає щось гуманітарне у вузі. З ним було би добре домовитися відносно моєї зустрічі зі студентами і гіпотетичного розповсюдження книг. Мушу врахувати, що у Степана непередбачуваний характер. Іноді він буває смішним, іноді – до моторошності проникливим, хоч і намагається не видавати себе. Із ним, наскільки розумію, слід бути максимально щирим, скаржитися на зачатки алкоголізму і кількаденні депресії; здається, він толерує такі типи митців. Обов’язково не забути натякнути, між іншим, що із наших прозаїків майже нікого не читаю, окрім Степана, кажуть, він, як дитина, ловиться на такі дешевки. Зрештою, не найгірший хлопець, хоча завжди відчуваю при спілкуванні з ним якусь дивну напруженість, можливо, від його сильної енергетики; кажуть, що при вимірюванні енергонометром згустки його біополя у 5-6 разів перевищують норму…
Іван – поет і працює у якомусь офіційному політичному журналі. Цього тижня, наскільки я знаю, він удома, відпочиває після чергового шкандального розриву із коханкою. З ним буду говорити суто за поезію, нещирою похвалою старого не проймеш, проте маслом каші не зіпсуєш також. Із ним хотів би домовитися за рецензії у його офіційному виданні, бо часи паркану і андеграунду сьогодні лише у вдячній пам’яті… Адже, напевно, не доб’єшся грантів і серйозної “розкрутки” без дещиці офіціозу. Хоч все це дуже сумнівно, гидко і прикро, але нич не вдієш, маємо те, що маємо… З Іваном пити, вочевидь, не буду, хіба що по пляшці пива, а зі Степаном зустрінуся аж на третій день столичного вояжу, бо він може поплисти, а грошей чомусь ніколи не має. Отже, якихось 50 гривень у кишені – не більше! – не завадить.
Отакий мій нехитрий провінційний план-проспект на цю поїздку, і хай дує у спину попутний вітер, і хай допоможе мені все святе небесне воїнство!
У готелі виникли спонтанні любощі. Максим почував себе навдивовижу оптимістично. Інна аж стогнала від насолоди. Якнайдикіший секс посилює тугу за ангельським, прорік поет уже після всього.
Чомусь згадав про Тодося Осьмачку, якого деякі наші естети називають не інакше, аніж божевільним. Як поневірявся чоловік, ніколи не маючи власного кутка, вічноспалюваний тугою за ангельським настільки, що був навіть платонічно закоханим у черницю. Поневірявся так, що вже не вірив людям, навіть діаспорному національному середовищу. Маска потворно приросла до обличчя, бачив у кожній простягненій руці невиразні обриси троянського подарунку, у кожному запропонованому куснику хліба і страви присутність швидкодіючої отрути. Так і помер, Інно, непохитно вірячи, що йому лише помилково не присудили Нобеля. На цьому житті і смерті, Інно, - відблиск і присмерк якоїсь трагедії нелюдських розмірів. Творчість Тодося більше відштовхує, аніж приваблює, але є щось у його долі та писаннях до цього часу не вловлене ні поетами, ні літературознавцями… Тільки як те щось висловити?
Наші літератори, здібніші чи нездарніші, всі – маленькі осьмачки на нашій, не своїй землі, байдужої до своїх письменників.
Максим починав розпалюватися, відчуваючи перші, ще м’які і терпимі, приступи посталкогольної депресії. А може, нікуди не йти, не вибудовувати химерних жалюгідних планів, не прораховувати поведінки. Боже, як це все смішно і дико! Митець – імпресаріо власного успіху, найкращий іміджмейкер самому собі; та замахала вже ця ахінея, видумана комсомольцями від літератури! Це їм, комсомольцям і прилизаним монстрикам, потрібно для чогось копошитися, комусь себе подавати і продавати на вигідному тлі…Чим я займаюся?! Мої поезії повинні читати люди, а якщо книжками не зачитуються до дірок, якщо вірші не ходять по руках (як, скажімо, білоруса Адамовіча, що бодай словом протиставив себе деспотії), то гріш їм ціна! І я теж уподібнююся до них, теж стаю заручником “успіху” та “іміджу”. Але що значать ці єлейні хіровенькі слова, коли у поезії не відбито позалюдський погляд Абсолюту, не вловлений і не прочутий екстракт золотого перетину?
Але, з іншого боку, хоч би тут зараз заявився Еліот, помножений на Паунда із обличчям Стуса – затопчуть, не помітять, одержимі лихоманкою потворного ринку, де багато вирішують знайомства і зв’язки, а не талант, де ненавидять незручних. І хіба держава їм тут заважає? Самі (аж тремтів Максим від перепаду настрою, напевно, шкідливо зранку згадувати про Осьмачку)

читати