Завантажити

знайомства! Тримаймося, бо ми того варті!
Загадкова і контроверсійна Михайлова фіґура дрібнішала, щоби за кільканадцять секунд повністю розчинитися у людському Вавилоні.
Проте Максимів настрій помітно поліпшився. Все-таки недарма провів більше десяти годин у колійовому монстрі. Зринула нова надія на спонсора, бо зараз такий час, Інно, що необхідно намагатися вилущити гіпотетичну корисність із кожної бесіди, із кожного випадкового знайомства. Ти ж знаєш, Інно, біографію Габріеля д’ Аннунціо, принаймні, я тобі колись розповідав.
Так-от, цей l’enfant terrible італійської літератури заради популяризації свого невідомого поетичного імені не посоромився і не злякався імітувати власну смерть, опісля “воскресіння” назавжди нап’яливши на себе мантію ексцентричного скандаліста і епатажного апенінського напівгенія…
Уявляєш, Інно, розкручувався у метро зраділий Максим, хитрющий італійський Гаврилко насильно сотворив рукотворний міф, нав’язав його громадськості і, що ти думаєш? Повірили! До дрібки хисту він долучив фермент вічних епатажів і гурманських пристрастей – і подіяло. Став італійським улюбленцем, йому все прощалося, бо те, що личить Юпітеру, не личить бикові. Використовував і космополітизм, і найрадикальніший патріотизм; була і дружба з Мусоліні, і експерименти з літальними апаратами. Помер у похилому віці графом і, кажуть, на жінці… Мусоліні повісили, а його друг д’Аннунціо став майже національним героєм. Тут не відшукати справедливості, бо вдало вибраний бренд містить ірраціональний магнетизм. Адже хіба важко зрозуміти, що творами несамовитого Габріеля захоплювалися десятки, нехай сотні людей, а любила його – вічного шкідливого хлопчика – практично вся Італія…
Інна уважно слухала коротку чергову лекцію свого коханого і коханця, кумира і ненависника, женолюба і женофоба, словом, Поета.
Влаштувалися у готель. Як завжди, Максим оплачував для себе одномісний номер, а Інні – найдешевший, байдуже, двох, трьох чи чотирьохмісний. Бо всі неспокійні готельні нічки вони проводили разом. Інна вирішила облаштувати скороспілу перекуску, а її принц духу та плоті засів на телефоні.
Треба зробити близько десятка дзвінків – радіо одне, радіо друге, уточнити попередні домовленості про запис; зустрітися з двома видавцями, що сповідували протилежні “концепції” (хоча їхні “концепції” на диво спільні – гроші і прибуток, але, звичайно, не від продажу моїх поез і стометрових поем), звісно, у різний час. Також слід забігти у два журнали, в одну меценатську структуру, із якої не можу взяти вже півроку законних триста гривень гонорару. Необхідно передзвонити Степанові на роботу, а Іванові – додому. Адже грошей вистачить із натяжкою днів на три, а ти, Максиме, мічурівський провінціале, як називають тебе деякі псевдосноби і сноби-псевдо, – бо у прихованому снобізмі ти будь-кому можеш дати крутої фори, – не приїхав сюди нездарно пиячити, а вирішувати літературно-поетичні справи. Нажертися горілки зможеш і у своїй задрипаній Мічурівці, а тут, генерале метафори, на тебе чекають великі звершення – записи на радіо, бо із телебачення викопнуть і випхають за шкірку, там розповідають про тампакси, а не про вірші; дипломатичні бесіди із видавцем, ще й до кожного слід підбирати “ключик”, вони ж по-своєму амбітні, хоча часто вдають своїх “у дошку” хлопців.
Зрештою, зі мною їм і вдавати нічого не треба. Лексема “поет” сьогодні звучить не піднесено, а зневажливо. Ця словосполука для переважної більшості асоціюється із непередбачуваним вар’ятством і алкогольним придуркізмом, у кращому випадку, із депресивним невдахою.
І ти, Максиме Іщенку, повинен переконати цих прагматичних книгофілів, що твої вірші є (стосовно нинішнього українського дня) найліпшими, бо наші читачі гинуть із туги за справжньою поезією і за приходом великої книжки великого письменника.
Ти не маєш права соромитися і бути обтяженим застарілими народницько-інтелігентськими комплексами, ти повинен голосно і тихо “мочити” своїх конкурентів, ти мусиш володіти сірим і чорним антипіаром, сиріч у випадку сірого мочити обережно, говорячи начебто гарне, але так, що виглядає воно, м’яко кажучи, непривабливо (Наприклад: поет N.В. – високопрофесійний, але так скаржився мені недавно, що не пише віршів уже два роки, бо має проблеми з нервами і легкими наркотиками, але загалом N.В. – дуже-предуже професійний, лише трохи жаль, що неврівноважений і два роки нічого не пише). І нехай видавці думають, напівправдива негативна інформація осідає на денці мозку хворобливою плямою. Із “чорним” ще простіше, бо ти відверто, Максиме, обсиратимеш своїх літературних недругів, мовляв, той – цілковито і безнадійно нездарний, а онтой пише таку “заум”, що її читає лише його дружина і мізерна купка родичів.
У журналах ти маєш простежити за швидшим друком рецензій на твою попередню богоспасенну книженцію, адже читач спрагло чекає рецепції і теде, і тепе. У журналі “Абетка” не згадуєш за рецензію у часописі “Азбука” і навпаки. І всюди, Максиме, не забувай

читати