Завантажити

їй коштує переносити ті всі кпини і поколювання бібліотечних жіночок, бібліофільсько-порядних сім’янинок стосовно нашого зв’язку. Адже вся Мічурівка про це знає…
Але що мені до Мічурівки, а їй до мене… Кому і хто у цьому житті насправді є потрібним? Максим зціплював зуби, щоб не закричати від душевного болю. Адже довкола дика екзистенційна пустка, холодна пустеля із гвалтованих сердець, страшне у варварській антиприродності пустирище із рук та ніг, голів та геніталій.
Чого я добиваюся власним віршарством, яке від фанатичної любові до нього ненавиджу більше, ніж ненавидить його сотня прохабарених чиновників разом узятих, яке – із залишками юнацького святобливого обожнення – зневажаю більше, ніж зневажає його легіон готельних повій, у яке, із залишеними крихтами молодої віри, не вірю так сильно, що і не снилося різним кримінальникам та олігархам. Боже, що це зі мною? Та ж поезія обов’язково помститься, вона потребує схими і відречення, вона прагне перманентних глосалійних ритуалів, вона відвернеться від поетичного юди і спроневіреного запроданця. Як завтра чи післязавтра, через місяць чи рік, сяду у чистій білій сорочці до творення словесного дива? Я впадаю у пафос – останнє пристанище нездарності, я одержимий внутрішньою істерією, котра здатна лише дотрощити залишки мого хисту.
Що зробила подібна оргія на власній душі з Андрієм Бєлим? (“так, сьогодні вночі у мене стійкі асоціації лише з їхнім срібним віком, вдесятикрат міфологізованим російськими патріотичними критиками. Хоча що там було срібного, окрім краси занепаду російського дворянства і розростання деструктивної молекули більшовизму, котра звила отруйне гніздо у серці старої імперії?”). Отже, відмирання, п’яні танці із готельною жіночою закордонною прислугою і напівбожевільні просторікування, мовляв, він є єдиним великим російським письменником. Бр-бр!
Навіщо їду до Києва, навіщо шукаю видавців, навіщо принижуюся перед кожним рагулем? Може,тобі, Максиме, пора брати у руки лопату і кельму, а не стилос? Розбудовуй (“її розбудуєш…”) Україну руками, а не ілюзією про святобливе царство слова. Тебе хоч трохи знають і спорадично “клюють” на міражний бренд імені, а на що сподіваються ті легіони віршарів, чиї збірки читають хіба близькі родичі? Чому їх не мучить табуйована духовна отрута, не гризуть спустошуючі сумніви про непотрібність літератури? Чому у їхніх поверхово-романтичних мізках не ворушиться думка, що всеньке красне письменство задивлене на дрібні огризки із олігархічного столу?..
У короткому мученицькому сні Максим стогнав і лаявся. Прокинувся від легкого доторку Інниної руки. Потяг “Мічурівка – Київ” наближався до столиці.

2.
Прокидання було ще жахливішим. Максима дратував монструозний гуркіт потягу, смердюче купейне повітря, запобігливий погляд Інни, невмотивована обставинами бадьорість вчорашнього попутника – чи то бізнесмена, чи то авантюриста. Кожен дотик до світу людей і речей обростав гіпертрофовано-огидними конотаціями.
Про що я можу зранку розмовляти із цим нічним рожевощоким чаркувальником? Невже не тямить, що вчора був один настрій, а сьогодні – зовсім інший? На фіґ, на фіґ мені вислуховувати його непохмелені ранкові спічі про особливості японської автомобільної промисловості чи специфіку сучасного голландського квітникарства! Спеціально дратує гад, бачачи мій випустошений фейс, на якому уже не проступають ілюзорні світляки алкогольного збудження. Ох, балакучість і простацька нав’язливість є направду найганебнішими рисами чоловіка. Господи, ще дає свої координати, для чого? Хіба я шукатиму його, потрібні мені непохмелені погляди на німецьку пунктуальність чи мексиканську розв’язність як не приший кобилі хвіст…
Та таких, як ти, чоловіче, дрібно-самовпевнених і дрібно-правильних homo sapiens нині хоч греблю гати. Вони зливаються у сіру стандартну масу рвачів та пристосуванців, котрі навкарачки, на колінах чи по-пластунськи лізуть до омріяного середнього класу. Та таких, як ти, голубе…чекай, чекай, що він каже, мені не причулося? Ага, йому вчора сподобалися мої вірші, він навіть готовий спонсорувати збірку і сприяти її рекламі. Щось недовірливо перепитую; от сподобались і баста, відчув у них, мовляв, щось сокровенно-задушевно-інтимне, продираючись крізь хащі ваших, Максиме, метафоричних символів. Як його звати? Зараз ніяково перепитувати Інну, потім з’ясую. Непоганий хлопець, я трохи недооцінив його… А (як на бізнесмена) ще так красиво сказав – “метафоричні символи”. Це ж наш чоловік, це потенційний друг і меценат української культури, чому я одразу не здогадався…
Максим похапцем фіксував координати нового шанувальника, вичавлюючи вимушену усмішку. Прощалися, наче друзі дитинства, щоб розбрестися на столичному вокзалі у різні сторони, до двох світів – двох способів життя.
– Наперед дякуємо вам, Михайле! – рятувала Інна поета від антропонімічного провалля пам’яті.
– Я обов’язково зв’яжуся із вами, Мишко! – майже інтимно вторив їй Максим. – Давно у мене не було такого приємного дорожнього

читати