Завантажити

гучної не мав.
Як на живому вогні випробовують золото жовте,
Так лишень у біді дружби ціну пізнають.
Доки ведеться тобі, всміхається мило Фортуна,
Доти й шанує тебе багатолюдна юрма,
Та загримить - і врозтіч усі; з того велелюддя
Вже мов не бачить тебе, не впізнає вже ніхто.
Все це раніше я знав - із давніх зразків, але нині
З власних бід я збагнув слів отих правду гірку
З друзів моїх багатьох лишилося двоє чи троє -
Іншим потрібне було щастя моє, а не я.
Втім, що вас менше, то більше надії на вас покладаю -
Захистом будьте мені, жертві розбурханих вод!
І не тремтіть, не лякайтеся марно, що вірністю в дружбі,
Тим благородним чуттям збудите гнів божества.
Часто за вірність таку поважав навіть ворога Цезар
Любить її у своїх, цінить її - в ворогах.
Справа моя не важка до змовників не приставав я -
Через свою простоту на вигнання заслужив.
Майте ж на оці справу мою не проґавте нагоди,
Праведний гнів божества, може, й пригасите ви.
А забажав би хтось більше дізнатись, що пережив я, -
Знайте бажанню його - сили не рівні мої.
Скільки на небі зірок, піщинок - на узбережжі,
Стільки зазнав я пригод у чужоземнім краю,
Та й не повірить ніхто, скільки звідав я горя направду,
Звідав направду, кажу, та не повірить ніхто.
Частці тих бід моїх разом зі мною суджено вмерти.
Хай би померли, й про них словом я не прохопивсь!
Навіть якби я мав сто язиків і сто уст, якби в мене
Груди із міді були, голос трубою дзвенів,
Навіть тоді б я не міг моїх мук передати словами
Сам неосяжний предмет був би над сили мої.
Що ж про блукання Улісса співать вам, учені поети!
Більше, аніж той Улісс, я настраждавсь у житті.
Довгі роки він блукав між Дуліхієм та Іліоном,
Час - великий, зате простір блукань тих малий.
Ну, а мене, що в морі дививсь на незнані сузір'я,
Цезаря гнів аж сюди, ген аж до ґетів, пригнав.
Друзі з Уліссом були, громадка супутників вірних,
Я ж на вигнання рушав, кинутий геть усіма.
Він переможцем вертавсь до рідного краю, веселий,
Я ж од вітчизни пливу - скараний, гнаний, сумний.
Ще коли б домом моїм був Дуліхій, Ітака чи Самос,
То, покидаючи їх, певно б, я так не тужив.
Мусив я Рим полишать, що з семи горбів озирає
Обрії світу, наш Рим - осідок влади й богів!
Був гартований той, до трудів мав тіло навикле,
Я ж - од природи слабкий, ба, ще й розніжив себе.
Той супокою не знав, із жорстоких боїв не виходив,
Я ж у заняття свої, в тихе дозвілля тікав.
Бог мене пригнітив, але ніхто не підтримав,
Збройна богиня в боях побіч Улісса була.
Хоч повелителю хвиль не зрівнятись із Громовержцем,
Гнівний Нептун бив його, вдарив Юпітер мене.
Те, що він звідав, додай, - переважно одні побрехеньки,
В тому, що я натерпівсь, вигадки й крихти нема.
Врешті, Улісс повернувсь, торкнувся рідних Пенатів,
Ниви, що так їх жадав, знову собі повернув,
Я ж, поки віку мого, не побачу вітчизни, хіба що
З часом пригасить таки гнів свій ображений бог.

6
Віддано так не кохав Антімах із Клароса Ліду,
Так до Баттіди колись Коський співець не горнувсь,
Як увійшла найчутливіше ти в моє серце, дружино,
Гідна, щоб твій чоловік долю щасливішу мав.
Я до падіння близький, а ти мені - наче опора
Те, що й досі живу, - в тому заслуга твоя.
Що голяком не зробили мене - то це та відігнала
Тих, хто спішив розтягти рештки мого корабля.
Як кровожерливий вовк, жорстоким голодом гнаний,
Впасти ладен до кошар, хай-но відійде пастух,
Як гострозорий коршак вистежує оком неситим,
Може, де тіло чиєсь, кинуте в полі, лежить,
Так і майно моє, якби не ти, перший-ліпший негідник,
Радий недолі моїй, тут би й зухвало посів.
Тим зазіханням ти мужність свою протиставить зуміла
З поміччю друзів моїх - чим я свій борг оплачу
Свідок за тебе вступивсь нещасливий, але правдомовний,
Тільки чи свідчення це матиме силу якусь
Я б Андромаху з тобою зрівняв або ЛаодамІю,
Що з чоловіком в Аїд не завагалась зійти.
От якби випало бути тобі в піснях Меонійця,
То й Пенелопа сама заздрила б славі твоїй.
Ти - поміж героїнь займала б місце почесне,
Ти благородством душі сяяла б серед усіх.
Може, собі ти завдячуєш ним, а не настановам,
Може, ще від пелюшок - славні чесноти твої,
Може, з бігом років тебе першої з римлянок приклад
Так захопив, що й сама, з нею рівняючи крок,
Стала для інших зразком - якою жона має бути,
Тільки чи гоже з малим щось величаве рівнять..
Горе! В пісні моїй немає сил учорашніх!
Нині заслугам твоїм не дорівняє мій хист.
Ту, що тримала мене, - снаги живої іскрину,
Врешті згасили таки біди, страждання мої.
Все ж, коли в тій похвалі - хоч відблиск давнього хисту,
То в моїй пісні тобі жити ще довгі віки.

7
Може, обличчя мого є карбований образ у тебе -
Вакхову зелень зніми, друже, з волосся

читати