Завантажити

мого,
Плющ-бо, веселості знак, щасливим личить поетам -
Як у скорботі своїй я б у вінку виглядав
Так, я тобі не пишу, ти знаєш - не признаєшся,
Хоч і постійно мене носиш на персні своїм,
Образ мій, в жовтім обрамленні золота, щоб дорогого
Друга, хоч риси його, бачити кожного дня.
Може, й зітхнеться тобі, коли на перстень поглянеш
Як ти далеко тепер, любий Назоне, од нас!
Миле мені це чуття, та у віршах - правдивіший образ,
їх, які є вже вони, та перечитуй, прошу,
Книги, що в них про людей, про їх переміни співаю, -
Не доспівавши, однак, я на вигнання пішов, -
Твори, що їх, та й інших чимало, прощаючись з Римом,
Горем убитий важким, сам же поклав у вогонь.
Як Фестіада на смерть у вогні прирекла Мелеагра,
Вірна, сердечна сестра, мати жорстока зате,
Так от і їх, моє тіло живе, я в полум'я кинув,
Щоб водночас із творцем згинули твори його, -
Може, лихий був на Муз, бо ж я через них провинився,
Може, тому, що не встиг вигладить віршів своїх.
Та якщо знищення їх оминуло, якщо, сподіваюсь,
І переписують їх, і розбирають у вас, -
Нині прошу хай живуть, дозвілля хай прикрашають,
Хай і про мене вони часом нагадують вам.
Тільки терпляче лиш той дочитає їх, хто буде знати,
Що не доклав я руки ще раз, востаннє, до них.
Щойно, скажу, обробив я їх молотом, а за напилок
Так і не взявся з-під рук твір мій забрали мені.
Не похвали, отже, - ласки прошу якщо та, читачу,
Не гордуватимеш ним - матиму це за хвалу.
Шлю тобі ще шість рядків - аби під назвою книги
Дати їм місце, якщо гідні уваги вони.
'Ти, хто цих згортків, сиріт сумних, рукою торкнувся!
Зглянься на них! Хоч якесь місце у Римі їм дай!
Зваж їх у світ не поет виряджав - при його похованні
Хтось таки вихопив їх - попелом стати не дав.
Змога була б - я сам шорсткуватий вірш би підправив,
Де там нерівність яка - все б я до ладу довів.

8
Глибоководні назад попливуть - од верхів'їв до моря
Ріки, а Сонце стрімких коней поверне на схід,
Зорі земля понесе, небосхил - зачорніє під плугом,
Полум'я з хвилі шугне, хвилею бризне вогонь.
Все буде йти навпаки, супроти ладу в природі
Світ у найменшій своїй крихті зіб'ється з путі;
Що неможливим щойно здавалося - стане можливим,
Не відшукаєш чогось, що неймовірним було б, -
Я пророкую таке, бо ж той мене кинув, од кого
Помочі ждав я в біді - першого з-поміж усіх!
Так уже ти геть-чисто забув про мене, зрадливий,
Так ізлякала тебе близькість чужої біди,
Що й не зирнув у той бік, пониклого ти не розрадив,
Навіть в останню путь приятеля не провів
Дружби самої ім'я - святе й шановане всюди -
Ти, мов непотріб який, кинув під ноги собі!
Що ж то за труд - того, хто впав, уражений громом,
Поглядом теплим зігріть, мовою біль одвести,
Разом над горем важким, якщо не сльозу, то хоч слово,
Хай і не щире, а все ж лагідне слово зронить
Чи попрощатись прийти, прощаються ж і незнайомі,
Просто, як звичай велить, поспівчувати в біді,
Врешті, у вічі сумні, бо ж вік уже їх не побачиш,
Глянути ще раз у цей справді останній мій день!
І на моє Прощавай!, що його вже ніколи не вчуєш,
Наче відлунням услід відповісти Прощавай!
Інші ж поводились так, хоч нас ніщо не єднало, -
Бачив я в їхніх очах щиру сльозу співчуття.
Може, різнило щось нас У дружбі тісній не були ми
Може, ті довгі роки нас не в'язала любов
Не допускав я тебе у своє - і грайливе, й поважне
Чи про твоє я не знав - і про поважне, й пусте
Може, зближував нас тільки Рим, та скільки разів ти
Був і в мандрівках, згадай, до товариства мені!
Все це намарно пішло - вітрам морським на забаву.
Кануло в Лету усе, до забуття попливло..
Ні, не в погідному місті Квірина ти народився,
Місті, куди не ступлю вже я ногою повік, -
Лиш серед диких скель на лівому березі Понту,
Де простяглися хмурні скіфські, сарматські хре&і;
Жили сплелись кам'яні довкола серця у тебе,
Криця у грудях твоїх, а не чутлива душа.
Та, що ссати тобі свої груди повні давала,
Ще немовляті, була, певен я, з роду тигриць.
В іншому разі горе моє ти чужим не вважав би,
Й за безсердечність твою я не судив би тебе.
Та коли й тим мої біди примножились, що молодечі
Нашої дружби роки правди собі не дали, -
Допоможи твою зраду забути, хай тими ж устами,
Що докоряю тобі, ще заспіваю хвалу.

9
Хай без пригоди тобі посприяє межі досягнути
Доля, якщо на цей твір глянеш ти оком незлим.
Ще ж і благання, що ними не міг я схилити всевишніх,
Щоб не карали мене, хай допоможуть тобі.
Поки щасливо живеш - багатьох рахуватимеш друзів,
Хмарні настануть часи - лишишся на самоті.
Бачиш де крівля ясна - голубів там пурхають зграї,
А до зруйнованих веж птах ні один не летить.
Як до комор, де й крихти нема, не сповзуться мурашки,
Так - і друзі у дім, що до кінця зубожів.

читати