Завантажити

міста,
Де мені жити велів гнівом охоплений бог.
Кине свій якір він там - подарую Мінерві овечку,
Бо на щось краще, на жаль, я не спроможусь уже.
Славні Тіндара сини, що на острові тому в пошані,
Майте в опіці своїй ці дві дороги мої.
Першому з двох кораблів треба йти в Сімплегадські вузини,
Другому - бити веслом по Бістонійській воді.
Будьте ласкаві до них, і, хоч різні шляхи їхні в морі,-
Все ж їм обом водночас вітер хай дме ходовий.

11
Кожен рядок, що його в тій книжині моїй прочитаєш,
Я у дорозі складав, у небезпечній, важкій.
Бачила й Адрія те, як під подихом грудня морозним
Я серед моря таки, хоч і тремтів, та писав.
Так і тоді, коли Істм я покинув - море подвійне -
Й перемінив корабель, кваплячись на чужину,
Думаю, добре таки здивував я Кіклади Егейські
Хто це віршує, мовляв, під завивання вітрів
Сам я дивуюсь не раз, що тоді в хвилюванні такому
Моря й моєї душі хист мій не знітивсь, не впав.
Цю мою пильність як хочеш назви безглуздям чи шалом -
Знай лиш душею вціліть вірші мені помогли.
Часто, непевний життя, під понурими Гедами плив я,
Часто до сходу Плеяд бурилась пінява хлань.
Ніч насилав серед дня Ведмедиці менальської сторож,
Австр добиравсь до Гіад зливним осіннім дощем.
Море не раз у судно проривалось, та я - чи повіриш -
Хай і тремтливо, та все ж стилосом далі водив.
Снасті ось і тепер під тугим дзвенять Аквілоном,
Мов велетенська мара, згорбившись, хвиля встає,
Навіть керманич забув про мистецтво своє і, до неба
Знявши долоні тремкі, ласки благає в богів.
Зором куди не сягну - повсюди смерті обличчя,
Що і жахає, бліда, й вабить мене водночас.
Хай я на берег ступлю, але страшить мене й берег
Більше ж бо там небезпек, ніж на бурхливій воді.
Море чи люди - підступність одна там меч, а тут хвиля,
їх однаково я, хоч вони різні, боюсь.
Там зазіхало б на кров мою лезо, а тут уже хвиля
Перехопити таку жертву для себе спішить.
Варвари зліва живуть, грабунок там верховодить,
І не вщухають війна, кровопролиття, розбій.
Хоч і шаліє зима, збиваючи хвилю на морі,
Більше хвилюється все ж остраху повна душа.
Будь же вибачливим, любий читачу, якщо те писання
Не оправдає твоїх - що тут поробиш - надій.
Я ж не творю, як було, в глибині затишного саду,
Не у постелі м'якій вірші сную залюбки -
Забавка хвиль, при вбогій на світло днині зимовій
Вірш цей пишу, а вода б'є, заливає сувій.
Піниться злобна зима писати, бач, я насміливсь,
От і лютує вона, чим лише може, грозить.


КНИГА ДРУГА

1
Хай вже долає мене, лиш за поступку я вимагаю
Поступки я - не пишу, хай не шаліє - вона.
Нині мені не до вас, книжечки, нещаслива турбото!
Чи то не хист мій, не ви - привід падіння мого
Що ж до засуджених Муз я знов мимоволі горнуся
Може, замало мені кару одну понести
Вірші - причина того, що мене й мою поведінку
Через Мистецтво моє Цезар тоді засудив.
Звільниш мене від жаги віршування - від осуду звільниш
Я через вірші, кажу, кари такої зазнав.
Ось нагорода за працю мою, за ночі безсонні,
Ось вона хистом своїм занапастив я себе!
Мав би я глузд - по праву б одрікся сестер учених -
Муз, що своєму слузі он яку плату дали!
Я ж (до хвороби шал долучився) знов уже ставлю
Ногу на східець хисткий, де підкосило мене.
Так гладіатор подоланий - знов на арену ступає,
Так, побувавши в біді, знов іде в море судно.
Може, й мені, як колись владареві тевтрантського краю,
Вигоїть рану лиш те, що спричинило її.
Муза накликала гнів - сама його й заспокоїть
Навіть великих богів піснею можна вблагать.
Так авзонійським жінкам веженосну богиню вславляти
Піснею з року на рік сам таки Цезар звелів.
Славити й Феба звелів, поновивши у нас величаві
Грища, що їх тільки раз може побачити вік
Хай же і від мого, найласкавіший Цезарю, хисту
Вляжеться гнів твій; візьми інших богів за зразок!
Це - справедливий гнів, не перечу - йога заслужив я,
Бо не настільки зійшов сором з обличчя мого.
Втім, коли б я не спіткнувсь, чи мав би ти що вибачати
Ласці явитись твоїй доля моя помогла.
Таж якби громом Юпітер карав за найменшу провину -
Скоро б розтратив усі до однієї стріли.
Він же, коли загримить, аж світ од жаху здригнеться,
Знов, розігнавши дощі, робить повітря ясним.
Тож недарма він - Батько богів і їхній велитель,
Тож недаремно над ним вищого в світі нема.
Так от і ти, кого звуть велителем, Батьком вітчизни,
Бога, з ким ділиш ім'я, звичаї ще поділи.
Зайве, певно, кажу чи хтось іще так розважно,
Так бездоганно, як ти, віжки державні тримав
Ти до своїх ворогів переможених мав милосердя,
Хоч на ту ласку від них сам сподіватись не міг.
Бачив я тих, хто вчора мечем на життя твоє важив,
Згодом багатствами ти й почестями наділяв.
День, що край клав війні, клав край і

читати