Завантажити

намарно вертались
Ноги, що з серцем моїм мовби у змові були.
Часто, сказавши Прощай!, я знову ставав балакучим
І на порозі таки, вкотре вже, всіх цілував.
Часто доручення я повторяв, аби ще раз і ще раз
Бачити любих своїх - так я дурив сам себе.
Врешті, куди поспішаю До скіфів.. А що залишаю
Рим.. Тож годиться мені вдвічі повільнішим буть!
Так ото просто й піду - живий од живої дружини..
Дім, милу челядь усю так ото й кинуть навік..
Як і тих друзів усіх, що для них я був наче братом, -
Милі серця, що в міцній дружбі тесейській жили..
Поки ще можна, вас обніму, можливо, востаннє,
Кожна година тепер - неоціненний мій зиск.
Годі. Пора відійти. Я мовкну вже на півслові
Й тільки душею до всіх, хто мені любий, горнусь.
Поки те мовлю я, поки всі плачемо, - в небі засяяв
Люцифер, світла зоря, - темна, одначе, для нас.
Мовби живцем моє тіло ділили здавалося, бачу
Частку себе - як вона осторонь мене лежить.
Так, мабуть, Меттій страждав, коли, караючи зраду,
Коні у різні боки рвучко шарпнули його.
Щойно тоді од ридань та од зойків дім колихнувся,
В груди оголені всяк бити руками почав.
Щойно тоді на плечах у мене повисла дружина
Й, ронячи сльози, таке мовила скрушно мені
Нас не розлучать! Обоє ми рушимо звідси, обоє!
Вслід за вигнанцем піду, вірна вигнанця жона.
Кличе дорога й мене, чужина щонайдальша чекає, -
Я не обтяжу судна, що на вигнання пливе.
В Скіфію шле тебе Цезаря гнів, мене - моя вірність.
Вірності я покорюсь, гнівові Цезаря - ти.
Твердила вперто своє, й лиш з уваги на користь для мене,
Хоч їй нелегко було, згоду лишитись дала.
Врешті, немитий, зарослий, скуйовджений, вийшов я з дому,
Радше то винос мій був - винос живого мерця.
Потім жона, так я чув, лежала посеред дому
Ницьма од болю й журби розум потьмарився їй.
А як до тями прийшла і з холодної встала долівки -
Навіть волосся її в попелі, бруді було -
То над собою вона, то над домом самотнім ридала,
Мужа-вигнанця ім'я все їй не сходило з уст.
Так побивалася, мовби на стосі дров похоронніх
Бачила мертвим мене чи свою рідну дочку.
Вмерти хотіла, у смерті шукала сховку від болю,
Лиш задля мене з життям не розпрощалась вона.
Що ж, хай живе, раз доля така, й вигнанцеві руку
Хай подає рятівну через таку далечінь.

4
Вже Океану сягнув Ведмедиці менальської сторож,
Води схитнулися вже, захвилювались під ним.
Ми ж не з своєї волі, на жаль, іонійські простори
Борознимо кораблем - смілості страх додає.
Горе! Як на очах спохмурніла моря рівнина!
Як, підхоплений з дна, мов закипає пісок!
Хвиля в рівень гори то над носом, то над кормою
Висне - і з розмаху б'є різьблених наших богів.
Стогне сосновий кістяк, дзвенять напружені снасті,
Мовби й сам корабель плаче над горем моїм.
Блідістю страх льодяний керманича видав уже він
Сам не керує судном - здався на ласку його.
Як безпорадний їздець, не змігши пригнути додолу
Гордої шиї коня, віжки пускає із рук,
Так і він не туди, куди хоче, кермо повертає,
Взяла-бо гору й над ним хвилі гривастої міць.
І якщо волі не дасть Еол вітрам супротивним,
То повернуся туди, де я не смію вже буть.
Там, оддалік від землі іллірійської, зліва од неї,
Край італійський, куди вже нам нема вороття.
До берегів заборонених годі гнать мене, вітре!
Краще, як я, покорись рішенню Батька богів.
Поки я тих берегів то лякаюсь, то до них рвуся,
Хвиля об наше судно вища, могутніша б'є.
О, зласкавтесь, молю, божества глибин темно-синіх!
Досить того, що мене сам Громовержець скарав.
Душу зболілу од смерті врятуйте, якщо врятувати
Можна од смерті того, хто вже зустрів свою смерть.

5
Ти, хто між друзів моїх для мене завжди був перший,
Ти, хто горем моїм наче своїм перейнявсь,
Ти, коли вдарив грім, потерпілому руку подати,
Друже мій, не завагавсь, мову зі мною повів,
Словом ласкавим порадив мені при житті залишитись,
Бо, нещасливець, тоді смерті собі я жадав.
Знаєш, кому те кажу, ті спогади - замість імення,
Всі твої добрі діла - дороговказом тобі.
їх пам'ятатиму я, в глибині душі заховавши,
Бічним твоїм боржником буду за те, що живу.
Знай же скоріше мій дух розтане у порожнечі,
Прах залишивши в вогні, щоб дотлівав, остигав,
Ніж у непам'ять пущу твої такі щедрі заслуги
Переді мною, твою вірну, сердечну любов.
Хай же ласкаві боги тебе долею втішать такою,
Щоб не вдававсь ти, як я, по допомогу чужу.
Та коли б мій корабель лиш погожі вітри підганяли,
Може, про вірність твою так і не знав би ніхто.
Не пересвідчився б і Пірітой у Тесеєвій вірній
Дружбі, якби з ним Тесей не завітав в Ахеронт.
Шал твій, Оресте журний, прислужився славі фокейця
Тільки тоді він подав щирої дружби зразок.
Так і Ніс Гартакід, якби друг Евріал не потрапив
Збройним рутулам до рук, слави б

читати