Завантажити

нього, та без злоби, над життям моїм влада
Сам же він, що дарував, може забрать будь-коли.
Ви ж, кого жодним вчинком своїм образить не міг я,
Будьте вдоволені тим, що переношу, боги!
Навіть коли б усі враз рятувать нещасливця взялися, -
Марно, бо хто вже пропав - не врятувати того.
Хвиля, скажімо, спаде, вітерець ходовий посприяє,
Зглянетесь ви, а мені - бути вигнанцем таки!
Таж не заради багатств, невситимий, моря рівнину
Я кораблем борозню, аби міняти товар,
Ні до Атен, як колись по знання, ані до азійських
Міст, що їх бачив уже, не завертаю судна,
Ні в Александрове місто славетне, аби подивляти,
Ніле грайливий, твої сповнені чару дива.
Вітру благаю в богів ходового - хто б міг повірить -
Щоб на сарматську чужу землю ногою ступить.
Місце вигнання мого - дикий берег зліва од Понту,
Скаржуся, що забарна втеча від рідних країв.
Аби побачити хтозна-де в світі загублені Томи,
Кваплю вигнання своє, ласки благаю в богів.
Тож, коли милий я вам, бурхливе приборкайте море,
Оком погідним, боги, гляньте на мій корабель,
А як не милий - тим паче ведіть до місця вигнання
Саме те місце жахне - кари частина значна.
Дміть у вітрила мої, не баріться, подуви бистрі!
Годі вже нам споглядать рідний Авзонії край!
Цезар не хоче того - не затримуйте більше вигнанця,
Хай вже понтійська земля бачить обличчя моє!
Він повелів - я того заслужив; проти права та честі
Я не наважусь піти - суд його кривдним назвать.
Та коли вчинки людей в оману не вводять безсмертних,
Знайте в провині моїй злочину дійсно нема.
Вам же відомо на манівці ненароком зійшов я,
То був не задум лихий - то нерозважність була.
Тож коли домові Авґуста, скромний підданець, сприяв я
Й волю його визнавав першим законом для всіх,
А його вік називав для людей найщасливішим віком,
І, як йому, так і всім Цезарям ладан палив, -
Згляньтесь на мене, боги, бо й крихти неправди немає
В мові моїй, а як є - хвиля хай вкриє мене.
Чи то здалося мені, чи направду розходяться хмари
Й море, втративши гнів, з грізного тихим стає..
Так воно й мусить буть! То боги, почувши благання,-
Хто б міг богів одурить - допомагають мені.

3
Тільки-но зрине в душі найскорботніший образ тієї
Ночі, що в Римі мені стала межею життя,
Тільки згадаю ту ніч, а з нею все найдорожче,
Втрачене, - крапля-сльоза котиться досі з очей.
Ранок уже був близький. За найдальші Авзонії межі
Мусив я з ним одійти - так мені Цезар велів.
Часу не мав я і здатний не був у дорогу збиратись -
Довго я весь ціпенів, світу не бачив довкіл.
Ні про супутників, ані про слуг завчасу не подумав,
Ні про харчі не подбав, ні про одежу якусь.
Так остовпів, наче той, кого громом Юпітер ударив
Дихає ще, та життя не відчуває свого.
І лиш тоді, коли біль розвіяв ту мряку навислу
І коли я з забуття знову до тями прийшов,
Мовлю до друзів сумних на відході слово прощальне -
А з усіх друзів тепер, мабуть, що двоє було...
Плакав я, плакала дужче жона, обнімаючи мужа,
Сльози дощем по щоках (чи заслужила) текли.
Донька не з нами була.- далеко в лівійському краї
Про мою долю сумну знати вона не могла.
Всюди, куди не глянь, ридання та зойки лунали -
Все тут на мій голосний похорон схоже було.
Чоловіки і жінки, навіть діти - й ті наді мною
Плакали; в кожнім кутку сльози струмками лились.
І якщо можна мале зіставляти з чимось великим -
Троя такою була, як здобували її.
Та голоси і людей, і собак поступово вляглися,
Люна вже коней своїх високо в небі вела.
Від її сяйва свій зір перевівши на Капітолій,
Що надарма височить побіч пенатів моїх, -
Мовив я O божества, що тут живете по сусідству,
Вже мені ваших святинь не озирати повік!
Ви, з ким прощаюсь, боги високого міста Квірина,
Нині в останній раз шану од мене прийміть!
І, хоча пізно братись за щит уже після рани, -
Все ж із вигнанця зніміть хоч свого гніву тягар.
Мужу небесному слово скажіть, що я помилився,
Похибку прикру мою злочином хай не назве.
Те, що знаєте ви, хай і той, хто скарав мене, знає.
Вляжеться гнів божества - горя убуде мого.
Так я всевишніх благав. А ще палкіше - дружина,
Схлипи сердешній не раз на перешкоді були.
Далі до Ларів вона, розпустивши волосся, припала,
Попелу, що охолов, губи торкались тремкі.
Як не благала вона немов оглухлих Пенатів -
Мужу ні сльози її не помогли, ні слова.
Ніч одлітала таки - не давала для гаяння часу
Вниз вже від осі небес німфа аркадська пливла.
Що тут робить було Ніжна любов до вітчизни спиняла
Крок мій, а ніч, ота ніч - в Римі остання була.
Скільки разів квапливому сам полюбляв я казати
Гей, зупинись, поміркуй звідки й куди так спішиш
Скільки разів я дурив себе сам мовляв, не настала
Певна, догідна пора, щоб вирушати у путь.
Тричі ступав на поріг - і тричі

читати