Завантажити

Як за супутницю - тінь, коли всміхається сонце,
А не проб'ється з-за хмар, глянеш - і тіні нема,
Так і мінлива юрба Фортуні вдивляється в вічі;
Варто нахмуритись їй - врозтіч уся та юрба.
Те, що кажу, хай вік тобі видається брехнею!
Я ж усю правду гірку слів тих на ділі пізнав.
Доки стійким було щастя моє, наш дім, хоч відомий,
Та не пихатий, приймав цілі загони гостей.
А як од грому здригнувсь - усі, налякавшись падіння,
Дружно втекли, аби їх не зачепило, бува.
Дива нема, що так уже всі блискавиці бояться
Від налітнбго вогню все по сусідству горить.
Та, коли друг свого друга в біді одинцем не лишає,
Те й у своїх ворогах Цезар уміє цінить,
Верх справедливості й міри, - чи буде у гніві за те, що
Ти й до поверженого тепле чуття бережеш
Бачивши те, в якій дружбі Пілад з арголідцем Орестом,
НавітьТоант їм обом, кажуть, належне оддав.
Вірність, що поміж Ахіллом великим та Акторідом
Завжди стійкою була, Гектор хвалити любив.
А що Тесей благочесний зійшов за другом до Манів,
Те навіть Тартару бог, кажуть, із болем прийняв.
Так, мабуть, Турне, й ти просльозивсь, коли з Евріалом,
Вірний йому до кінця, Ніс по-геройському впав.
Ласку до тих, хто подоланий, і в ворогів поважають -
Горе! Як мало ко;о словом своїм зворушу!..
Так воно склалось уже, така мене доля спіткала.
Що тільки сльози тепер мушу невпинно ронить.
Та хоч який мене сум огорнув од важкого удару,
Успіх твій втішив мене, аж просвітліла душа.
Я передбачив його, пйюрожчий друже, в ту пору,
Ще коли твій корабель з вітром помірнішим плив.
І якщо звичаї добрі й життя бездоганне щось важать,
То з-між усіх я тобі першість напевне б оддав.
І якщо в мовленні хтось вершин сягнув щонайвищих,
То чи не ти подаєш будь-якій справі вінець
Я це одразу сказав, твій хист помітивши Друже,
Твій неабиякий дар сцени широкої жде!
І не з печінки вівці, не з лівих гуркотів грому,
Лету чи мови птахів пророкував я таке
Розум - за віщуна, майбутнє він прозріває,
З ним я - не треба прикмет - вгледіти правду зумів.
А що здійснилось усе - тебе й себе з тим вітаю,
Щиро вітаю, бо ти хисту свого не втаїв.
О, якби свій я втаїв! Якби свою працю на світло
Не виставляв я колись, а непримітно творив!..
Як, велемовний, тобі посприяло поважне мистецтво,
Так легковажне моє шкоду мені принесло.
Втім, все життя моє - перед тобою хоч подавав я
Приписи різні, та сам одаль тримався од них.
Знаєш ті давні пісні мої, ті молодечі забави
їх і хвалити не варт - от собі жарти пусті.
Виправдань стільки моїх. Але чи аж так провинивсь я,
Щоб і прощення мені, поки живу, не було
Тож усіляко мене захищай, моїй справі не зраджуй,
Гідно в дорогу рушай - гідно ступай до кінця!

10
Є (і хай буде, молю!) корабель мій в опіці Мінерви,
Він - із шоломом її, звідси й ім'я собі взяв.
Треба вітрило піднять - жене його подув найменший,
Треба весла - побіжить, тільки-но вдариш веслом.
Птахом не тільки супутців своїх, а й ті обганяє
Судна, що в далеч морську рушили ще перед ним.
Він і до хвилі стійкий, і натиску вод не боїться,
Не протікає, хоч як люто вдаряють вони.
Я у корінфських Кенхреях уперше з ним познайомивсь -
Другом вигнанця він став, другом і провідником.
Скільки пригод і ворожих вітрів, що хвилю збивали,
Він за собою лишив - з ласки Паллади вцілів!
Хай і тепер - о боги! - до гирла просторого Понту
Мчить і щасливо сягне ґетських далеких країв!
Тільки-но в море, що Гелли ім'ям відоме, ввійшов він,
Через морську широчінь стежку провівши вузьку,
Вліво звернули ми біг, а там, лишивши позаду
Гектара місто, ввійшли, Імбріє, в гавань твою.
Потім під вітром легким, обігнувши Зерінф, на фракійський
Самос повів борозну втомлений наш корабель.
А звідтіля, хто в Темпіру пливе, - недалека дорога;
Далі мені корабель вже за супутця не був
Пішки я взявся пройти по розлогій Бістонській рівнині,
Він же тим часом назад до Гелеспонту пливе.
Мчить до Дарданії він, що засновника носить імення,
І до Лампсака, де ти, боже сільський, оселивсь;
До неспокійних вузин, що поміж Абідом і Сестом,
Де на загибель свою діва злощасна пливла,
Далі - до Кізіка шлях, що ген при самій Пропонтиді,-
Місто це славне колись люд гемонійський заклав,-
Потім - де берег Візантія, що над протокою Понту, -
Навстіж для двох морів двері відчинено там;
Хай він долає той шлях і між скель Кіанейських рухливих
З Австром тугим, ходовим хай легкокрило промчить,
Щоб і Фінійську затоку пройти, й Аполлонове місто,
І підійти до стрімких Анхіалієвих стін;
Порт Месембрійський лишити позаду й Одесс, і ті вежі,
Що під іменням твоїм, Вакху, відомі давно,
Й інші укріплення, де, за переказом, люд, який вийшов
Від Алкатоєвих стін, Ларів своїх прихистив.
Хай непошкодженим він допливе до мілетськрго

читати