Завантажити

я у чім не корюсь, навіть вигнанець, тобі.
Світить надія, хай, лиш ласкавість твою пригадаю,
Гасне - при згадці про те, як я тоді провинивсь.
Та, як у буйних вітрів, що розгойдують моря поверхню,
Подув не завжди тугий, шал - не постійний весь час
Можуть раптово влягтись, у такий поринути спокій,
Що, здається, й зітхнуть сили немає у них, -
Так і страхи мої то налетять, то відринуть; надія,
Що вмилостивлю тебе, гасне - й знову бринить.
Ради всевишніх богів, що дають тобі й будуть давати
Довгий вік, якщо їм справді наш Рим дорогий, -
Ради вітчизни, що сильна твоєю опікою, батьку,
Де ще недавно я жив, частка її незначна,
Хай за діяння твої, за високий дух справедливу
Шану, синівську любов Рим виявляє тобі,
Довгі й довгі літа хай з тобою у злагоді пройде
Лівія, рівня тобі з-між багатьох - лиш одна,
Та, що без неї ти б нежонатим мусив лишатись, -
Іншій-бо серед жінок бути за мужа не міг.
При твоїм щасті й син хай щасливим буде, а згодом,
Сивий з сивішим, діліть владу верховну на двох.
Хай і внуки твої, юні світочі, вслід за тобою
Як і за батьком ідуть, що вони й звикли робить.
Хай Перемога, що до твоїх таборів уже звикла,
Й нині летить залюбки до дорогих їй знамен.
Над авзонійським вождем нехай, як завжди, ширяє,
Скроні лавровим вінком хай вповиває тому,
Хто веде війни з наказу твого, мечем твоїм ставши,
Владу кому віддаєш і доброзичних богів.
Тут - душі половиною стежиш за Містом, присутній,
Там - на далекій війні, другою - ти із вождем;
Хай же повернеться він переможцем, хай коні гарячі,
Вінчані квітом, його на колісниці везуть.
Зглянься і відклади невідхильну свою блискавицю,
Зброю грізну, на жаль, добре відому мені!
Батьку вітчизни, зласкавсь і, вірний іменню своєму, -
Дай сподіватись хоча б, що вмилостивлю тебе.
Вже й не поверненням нині живу, хоча всемогутні
Часто ще більше дають, ніж попросити у них, -
Ближчим вигнання зроби й не таким суворим для мене -
Легшим став би тоді кари моєї тягар.
Засланий між ворогів, чого тільки тут не терплю я,
Хто з-між вигнанців усіх - аж у такій далині!
Я біля Істру живу - ріки з сімома рукавами,
Де холоднечею нас діва аркадська гнітить.
А від язиґів, колхів, і гетів, і метереїв
Може хіба що Дунай захистом бути слабким.
Інші вигнанці твої таки більше винні від мене,
Та на край світу чомусь заслано тільки мене.
Далі - нічого нема лиш холод, ворог та море,
Де від морозу, бува, хвиля твердою стає.
Тут уже - Риму межа, що при лівому березі Понту;
Поряд бастарнів лежить і савроматів земля.
Римський закон - новиною для них; на окраї тому
Влада твоя на цей час не закріпилась іще.
Звідси, благаю, відклич вигнанця в безпечніше місце,
Щоб, крім вітчизни, мене й миру ти не позбавляв,
Щоб не лякавсь я племен, що Істр їх не зупиняє,
Варвар в полон щоб не взяв громадянина твого.
Чи випадає, щоб той, в кому кров кружляє латинська,
Пута носив, доки рід Цезарів не перевівсь
Через дві речі я потерпів - пісні й необачність,
Що за тим другим стоїть, мушу довіку мовчать.
Я ж не такий, щоб посмів тобі, Цезарю, ятрити рани,
Більше ніж досить, що я раз лише вразив тебе.
Ще залишились пісні мовляв, у них, сороміцьких, -
Так дорікають мені, - вчителем блуду я став.
Таж і небесний розум, бува, помилитися може
Що непримітне, того й не запримітить з висот.
Як у Юпітера, що з небожителів, з обширів неба
Ока не зводить, нема часу на щось незначне,
Так з-під уваги, поки підвладний світ озираєш,
Вислизне й в тебе якась річ незначної ваги.
Хто б то повірив, що ти, відклавши справи державні,
Батьку вітчизни, до рук вірш мій дворозмірний взяв
Рим - на плечах твоїх, його імені велич тримаєш,
І не така вже легка ця твоя ноша, щоб ти
Міг чи на жарти мої скерувати свій розум високий,
Чи пильнувати того, що на дозвіллі роблю.
То на Паннонію йдеш, то Іллірію ти підкоряєш,
То за ретійцем уже Фракія будить війну,
Миру Вірменія жде, а там і вершник парф'янський
Наші знамена й свій лук боязко нам оддає.
В юнім нащадку твоїм германець міць твою чує
Волею Цезаря там Цезар провадить війну.
Тож у державі твоїй, - як ніколи великому тілі, -
Не похитнеться ніщо в цілості все бережеш.
Римом обтяжений ти, про закони, про звичаї дбаєш,
Хочеш, щоб ми дотяглись до бездоганних - твоїх.
Спокій солодкий даруєш народам, а сам задля нього
Війни раз по раз ведеш - не до дозвілля тобі.
Звісно ж, і дива нема, що серед справ тих поважних
Ніколи й глянуть тобі на жартівливий мій вірш.
Мав би хвилинку якусь - у моєму Мистецтві, я певен
Ти не знайшов би того, чим дорікають мені.
Не при хмурному чолі, щоправда, твір той писався,
І недостойний твоїх, принцепсе славний, очей.
Все ж то неправдою є, що всупереч нашим законам
Він до любовних забав римських

читати