Завантажити

озирать ту найяснішу з осель!
Далі - східці стрімкі до буйноволосого бога,
В храм його, білий, мов сніг, я за провидцем іду.
Серед заморських колон Данаїди зображені; поряд -
Батько суворий; в руці в нього - оголений меч.
Тут має змогу читач дізнаватися, що у натхненній
Праці створили для нас нинішні й давні співці.
Там я шукала сестер, та не тих, чий батько нещасний
Все докоряє собі, що народив їх на світ.
Марно шукаю, однак; охоронець покоїв тим часом
Ті заповітні місця каже покинуть мені.
В інший звернула я храм, що тут же, побіч театру,
Все ж і туди не дають навіть ногою ступить.
Не допустила Свобода мене до святині, що вперше
Місце в покоях своїх книгам поетів дала.
Так ото доля лиха не лише на співця завзялася
Змушені й книги його - діти - вигнанцями буть.
Та, сподіваюсь, на нас і на нього зглянеться Цезар -
Час перемелює все, з часом уляжеться гнів.
Вас я благаю, боги (чи маю на люд уповати),
Цезарю, рівно ж тебе, найвидатніший з богів!
А коли храм той і людні місця тепер не для мене -
Книжку оселі чиїйсь ти прихистити дозволь.
Вірші мої, так ганебно відкинуті, врешті б, хотів я,
Люде незнатний, тобі з ласки твоєї вручить.

2
Випало й Скіфію бачить мені, де вісь паррасійська
Землю вигнання мого люто морозом гнітить.
Не спромоглися ні ви, Пієриди, сестри учені,
Ані Латони син порятувати жерця.
Не врятувало і те, що жарт я любив, а не злочин,
Що не так я пустував, як ота Муза моя.
Скільки смертей на морях, суходолах чигало на мене,
Аж поки Понт крижаний не прихистив блукача!
Хоч і цурався справ, хоч на світ прийшов для дозвілля,
Хоч, від природи м'який, праці важкої не знав, -
Нині - будь-що знесу. Ні понуре, без гавані море,
Ні всі дороги-шляхи не доконали мене.
Дух їм протистояв. Набиралось і тіло від нього
Сил - і долало те, що непосильним було.
Поки був забавкою для вітрів і хвиль, од тривоги
Душу зболілу свою працею я розважав.
А закінчився шлях, і відпала потреба йти далі -
Й місця вигнання свого, кари, я врешті торкнувсь, -
Плач - утіха моя. Струмки, що їх живить на весну
Сніг, не такі вже рясні, як оті сльози з очей.
Згадую Рим тут і дім, на пам'ять тут мені сходять
Милі місця і все те, що я у Місті лишив.
Скільки разів я стукав у двері своєї могили -
Марно! Ні разу вони не відчинились мені.
Нащо я стільки мечів оминув Чому лиш страхала,
А не накрила мене хвилею буря стрімка..
О божества, чию неприхильність чую постійно,
Ви, що примножили гнів ще одного божества,
Долю поквапте повільну мою, хай не будуть глухими
Двері, що ними б мені в смерть довгождану ввійти!

3
Може, здивуєшся ти, що цей лист не моєю рукою
Писаний я на той час немічний, хворий лежав.
Хворий - на чужині, на краю невідомого світу,
Зовсім не певний того, що до здоров'я прийду.
Що, уяви собі, я відчував, серед ґетів, сарматів
Злігши, у тій далині, у невідомості тій
Небо тут шкодить мені, до води питної не звикну,
Не до вподоби й земля - годі сказати, чому.
Невідповідне житло, не годиться для хворого їжа,
Фебовим хистом ніхто тут не зарадить біді.
Друга не маю тут, хто б занепалого словом розрадив,
Хто б коротати поміг часу повільного плин.
От і лежу, де найдальша земля, найдальші племена,
І, чого бракне мені - те перед зором стає.
Різне ввижається, ти ж - найчастіше, люба дружино
Більша частина мого серця належить тобі.
Ти так далеко, але - тебе кличу, мовлю до тебе,
Ти, хай це ніч, хай день, перед очима стоїш.
Навіть коли у гарячці був, ім'ям твоїм, кажуть,
Марив я тільки воно в мене було на вустах.
Та коли б до піднебіння припав мій язик і намарно,
Крапля по краплі, вином хтось оживляв би його,
Хай лиш тоді сповістять, що жона загостила до мене, -
Стану на ноги я враз, повен надії й снаги.
Тож сумніваюсь, чи житиму... Ти ж, у Римі, можливо,
Весело нині живеш - горе й не снилось моє.
Що я, одначе, кажу.. Без мужа, я того певен,
О найдорожча моя, дні твої - смуток один.
А коли доля належні роки мені відрахувала,
І, не нажившись іще, я підійшов до межі, -
Чи вже так важко, боги, мене потішити в смерті,
Щоб хоч у рідній землі міг упокоїтись я
Хоч би зі смертю збіглось у часі моє покарання,
Хоч би раптово я вмер перед вигнанням отим!
Вічі свої, не знаючи горя, міг би склепити, -
Ба, та приточено днів, щоб на вигнанні конать!
Так і вмиратиму в цій далині, в чужинному краї,
Де й місцевість сама смерті скорботи додасть
Немічний, не простягнусь на своєму звичному ложі
Й над охололим, німим жодна душа не сплакне
Й сльози жони, обличчя моє скропляючи рясно,
В грудях моїх на якусь мить не загаять душі
Врешті, останніх доручень не дам Прощавай! не почую
Ніжна, прихильна рука віч не закриє мені
Без похоронних плачів, без останньої гідної шани -

читати