Завантажити

Що забажаю, однак, - бачу очима душі.
Бачу я дім свій, і Рим, озираю кожнісіньке місце,
Де я бував, що робив, бачиться все зокрема.
Люба дружина стоїть живим образом перед очима, -
Радість велика моя, горе моє водночас!
Горе - бо ти не тут, а радість - бо й там мене любиш,
Без нарікання важкий взявши на себе тягар.
Так, мої друзі, і ви, поселившись у серці моєму, -
Кожного з вас на ім'я тут я назвати готов, -
Страх зупиняє, однак тепер же, гадаю, ні в кого
Мрії такої нема - в пісню мою увійти.
Вчора ще навперебій домагались ви честі такої -
Бачити ймення своє в творах Назона-співця.
Хтозна, чи нині та честь пішла б на користь, тому-то,
Щоб не лякалися ви, подумки всіх вас назву.
Віршем не викрию друзів прихованих - хто мене вчора
Явно любив, хай тепер потайки любить мене,
Та пам'ятайте, що й тут, на самій окраїні світу,
Всіх вас, мої дорогі, в серці своїм бережу.
Ви ж мою долю важку по змозі полегшуйте якось,
Руку тому, хто упав, друзі, подати спішіть!
Хай до вас доля ласкавою буде - хай вам до віку
Не доведеться ось так ласки просити в людей.

5
Ми не настільки з тобою дружили, щоб дружби тієї,
Наче б її й не було, ти приховати не міг.
Може б, аж так не зміцніла вона, якби вітер погідний
Мірно, як і колись, дув у вітрило моє.
Та, коли впав я, а всі (падіння - то небезпека!)
Порозбігалися вмить, кинувши друга в біді, -
Ти того тіла торкнувсь, яке вразив Громовержець,
Ти наваживсь у дім, де базнадія, ввійти,
Дати нещасному те, на що не могли спромогтися
Й давні друзі мої - двоє чи троє хіба.
Бачив я вираз обличчя твого, і погляд, і сльози,
Й лиця поблідлі твої - я тоді так не збілів,
Бачив, як рясно ті сльози пливли при кожному слові,
Сльози - вустами, слова - слухом спрагло я пив.
Тут же і впав я в обійми твої, на цілунки та схлипи
Я поцілунками і схлипами відповідав.
Поміч твою, дорогий, відчув я і тут, на вигнанні,
Ймення ж твого не назву - просто скажу дорогий.
Скільки тих свідчень я міг би подати твоєї до мене
Щирості! Все це в душі, поки життя, збережу.
З ласки богів хай щастить тобі й далі близьким помагати,
Та не в такій, як моя, надто великій біді.
Ну, а коли б ти (дива нема) поцікавився часом,
Що я, пропащий, тут, на краю світу, роблю, -
Знай же надію слабеньку сную (не смій обривати!),
Що вгомониться колись буряний гнів божества.
Може, намарно сную... А втім, усяке ж буває, -
Ти цю надію, молю, трохи в мені покріпи!
Весь свій до мовлення хист одній віддай нині справі
В силі тих слізних благань віри вигнанцю додай.
Швидше тамує свій гнів, у кого більша могутність,
Що благородніший дух, то його легше схилить.
Дужому левові досить того, коли жертва упала
Ворог лежить перед ним - значить, двобою кінець.
Вовк же й ведмеді гидкі, буває, мертвих шматують,
Що вже про інших казать - про слабкодухих, дрібних..
Хто величавішим є від Ахілла під мурами Трої
Старець дарданський, проте, слізьми його зворушив.
І чи не Дарія смерть, чи не Пор усім показали,
Що ематійський вождь ще й доброту в собі мав
А щоб не тільки людей, що стримують гнів, називати, -
Зятя Юнони візьми - ворогом був їй колись.
Чи справедливо, врешті, мене позбавляти надії -
Кару ж несу не за те, що чиюсь кров проливав.
Я ж і на Цезаря не зазіхав, а значить - на світ весь,
Цезар-бо наш на чолі цілого світу стоїть.
Зайвого, що приховати б належало, не говорив я,
Та й за щедрішим вином я говіркішим не був.
За мимоволі побачений злочин я поплатився,
Значить, за те, що в ту мить очі розплющені мав.
Звісно, всієї вини не посмів би я з себе скидати,
Я не злочинець, однак, - більше тут помилки є.
От і надіюсь на те, що випросиш м'якшу для друга
Кару, - що Цезар мене в інші скерує місця.
О, якби коней ясних своїх вісниця Сонця - Зірниця
Швидше звернула сюди із повідомленням тим!

6
Нашої дружби й не хочеш приховувать, мій найдорожчий,
Та й приховати б не зміг, навіть коли б захотів.
Кращого друга від мене, згадай, не мав ти у Римі,
Так і від тебе я, знай, кращого друга не мав.
Ми нашу приязнь настільки засвідчили, що голосною,
Власне, та приязнь була - більше, ніж я, аніж ти.
Як безкорисливо ти до близьких своїх друзів горнувся,
Знає те муж, що його ціниш найвище ти сам.
До щонайглибших своїх таємниць мене допускав ти,
Я ж їх у сховку душі, сторож надійний, беріг.
Так одному лиш тобі довіряв і я потаємне,
Тільки одне приховав - що доконало мене.
А не ховав би - й нині ти друга б мав біля себе
Раду якусь би знайшов, щоб одхилити біду.
Доля ж мене до межі, до кари страшної штовхнула,
Жодної стежки не мав для порятунку свого.
Хай, проте, грізний удар таки справді був неминучий,
Хай від призначення нам, як не мудруй, не втекти, -
Все ж, опоро життя мого, найдавніший

читати