Завантажити

ворухнеться весло.
Бачив я теж у льоду незрушно риби зависли -
Деякі з них ще й тоді не позбулися життя.
Тож, коли непогамовний Борей жорстоким морозом
Море розлоге скує чи повноводну ріку,
Тут же по Істрі, що аж видзвонює під Аквілоном,
Варвар на бистрім коні з іншого берега мчить.
Ворог, грізний конем, стрілою - далекосяжний,
Нищить усе довкруги, широко сіючи смерть.
Дехто спішить утекти; лишає без захисту поле,
От і захоплює все той грабівник налітнйй
Скромне селянське майно, худобу, рипучого воза, -
Те, чим запасся злидар у господарстві своїм.
Тих у полон женуть, за спину їм руки скрутивши,
Вже не побачити їм Ларів своїх і полів! -
Інших - зубчастими стрілами вершник дикий проймає,
Вістря летюче стріли вбивчу отруту несе.
Що із собою взяти не зміг, те нищить нападник
І палахтять у вогні вбогі невинні хатки.
Навіть у мирні дні тремтять тут перед війною,
Плугом у полі орач не прокладе борозни.
Ворога, бачать його чи не бачать, завжди бояться,
От і дичавіє тут без обробітку земля.
Не дозріває під тінню лози виногроно солодке,
У кадібцях молоде тут не шумує вино.
Яблук нема. Й написати б не мав тут на чому Аконтій
Слів, що владарку свою ними жоною зробив.
Глянеш - пустеля довкіл ні тобі деревця, ні травинки,
Жоден щасливець нехай стежки не знає сюди!
Широко світ неозорий прославсь, але для моєї
Кари відкрито лиш цей щонайпечальніший край!

11
Ти, що в біді моїй ще й нападаєш, підлий, на мене,
І безконечно мене, прагнучи крові, чорниш,
Скеля зродила тебе, молоком годувала хижачка,
Тож, замість серця, скажу, камінь у грудях твоїх.
Де є та крайня межа, за якою злоба твоя втихне
Де ще для ран на мені місце знаходиш живе
Варварів хмура земля, береги негостинного Понту,
Лютий Борей та зірки Півночі бачать мене.
Навіть розмовитись тут із людом диким не вмію,
Всюди, куди не ступлю, - всюди неспокій і страх.
Наче той олень-втікач у лапах жадливих ведмедя,
Наче вівця між вовків, що позбігались із гір,
Так жахаюсь і я в оточенні збройного люду,
Вже навіть сниться мені в мене націлений меч.
Хай тої кара мала - без жони дорогої лишитись,
І без вітчизни, й того, чим досі жив і радів,-
Хай із усіх тих бід лишень Цезаря гніву б зазнав я,
Мало було б хіба це - звідати Цезаря гнів
А, проте, є ще такий, хто ятрить живу мою рану
Й слів добирає метких, щоб очорнити мене.
Всяк у справі легкій блискучим буде промовцем
Де вже тріщина, те - може й дитина розбить.
Вежі й мури стрімкі здобуває тільки хоробрість,
А на похиле, слабке квапиться йти боягуз.
Я - вже не той, що був. Чому ж на тінь нападаєш
У похоронний прах каменем хочеш жбурнуть
Гектором був, хто боровсь; кого ж із Гемонії коні,
Куряву збивши, тягли, - Гектором більше не був.
Так і я вже не той, затям, кого знав ти раніше
Нині Назона нема - є лиш подоба його.
Що ж ти словом лихим нападаєш на тінь, на подобу
Годі! Годі, кажу, Мани мої турбувать!
Не сумнівайсь у провинах моїх, але ж і не квапся
Злочин бачити там, де я лише помилявсь!
Я ж покарання несу (тобі того мало) подвійне,
Бо ж і вигнання саме, й місце вигнання гнітить.
Таж навіть катові доля моя сльозу б навернула,
Ти ж, один лишень ти - гіршої зичиш мені!
Од Бусіріда жорстокіший ти, од того, хто мірним
Жаром бика розпікав, витвір із міді для мук
Той, хто бика того для сіцілійського владаря зладив,
Кажуть, ще й словом таким винахід свій пояснив
Дар цей не так досконалістю форми, як користю цінний,
Тож не сам вигляд бика - те, чим корисний, хвали!
Бачиш, на череві з правого боку неначе дверцята
Хочеш злочинця скарать - там його й зачини.
Далі берись підсипати під низ повільного жару,
Голос почуєш тоді, схожий до реву бика.
За подарунок такий належним віддячся дарунком,
А головне - на платню, владарю, не поскупись!
Мовив на те Фаларід Винахіднику дивної кари,
Першому варто свій твір ушанувати тобі!
Довго не думали як і навчав, підсипали жару -
І залунала мідь голосом жертви й бика.
Що про Сіцілію тут я розвівся, між ґетів, сарматів
Слухай же далі мене, кривднику, хто б ти не був.
Що погасив ти спрагу свою ненаситну моєю
Кров'ю, домігся свого, - серцем жадливим радій!
Горя ж того на воді й суходолі стільки я звідав,
Що навіть ти, якби знав, поспівчував би мені.
Врешті, Улісса зі мною зрівняй - і побачиш великий
Гнів Нептуна, але - більший Юпітера гнів.
Хто б ти, отже, не був, - не діймай мене до живого,
З ран, що кривавлять, молю, руки жорстокі зніми!
Щоб не росла ще й досі гучна про вину мою чутка,
Дай тій справі моїй хоч затягтися рубцем!
Доля не спить, пам'ятай і підніме, й кине людину
В прірву; таких перемін сам ти щоденно лякайсь!
Ну, а якщо (ось того я ніколи й не сподівався!)
Так уже згриз ти себе справами друга

читати