Завантажити

Тож дає змогу тобі моя доля слави сягнути,
Голову вірність твоя високо може піднять.
Час нелегкий посилає дари тобі перед тобою -
Поле; на ньому працюй - не забариться хвала!

4
Ти, хто пишатися б міг одним лиш переліком предків,
А благородністю все ж їх перевищив усіх,
Ти, хто в душі зберігає образ чеснот свого батька,
Щоб до нового життя не бракувало їм сил,
Ти, хто й до красномовства хист од батька отримав,
А видатніших, ніж він, Форум промовців не знав!
Замість наймення прикмети подав я - і мимоволі
Видав тебе винувать славу свою, не мене.
Я не схибив тебе - твоя власна зраджує гідність,
Хто ти - знає весь Рим, і не моя тут вина.
А що належне тобі в своїй пісні віддав я, - гадаю,
При справедливім такім принцепсі, то не біда,
То не пошкодить тобі, бо сам же Батько вітчизни
Гніву не має, коли в пісні про нього пишу.
Й не заборонить того, бо Цезар - спільне надбання,
Значить, є і моя частка в суспільнім добрі.
Ймення своє для похвал віддає співцям і Юпітер,
Можуть вуста будь-чиї славу співати йому.
Цезар - видимий бог, Юпітер - той, в кого вірять,
Виправдать можуть тебе два щонайвищі зразки.
Втім, вину всю беру, хоч і так мені важко, на себе
Ти на писання моє впливу не маєш тепер.
Та й не нова це провина моя - розмовляти з тобою
Ще до вигнання я звик мову з тобою вести.
Тож не лякайся, що дорікнуть тобі другом-вигнанцем
Гнів, а чи заздрість, кажу, ляжуть на дружби творця.
Батько твій - ось кого подивляв я ще від дитинства;
Те, про що знають усі, нині й ховати дарма.
Хист мій він вихваляв (можливо, ти пам'ятаєш)
Більше, ніж сам я той хист і поважав, і цінив.
Про мої вірші він так говорив, що в тій його мові
Міг я пізнати чуття і благородства глибінь.
Тож, увійшовши в твій дім, не тільки тебе обманув я
Першого я у той час батька твого обманув.
Ні, то не був обман! Життя моє, всі мої вчинки,
Окрім останніх, на жаль, чистими завжди були.
Та навіть похибку ту, якщо б узяв до уваги,
Як усі лиха ті йшли, - злочином ти не назвеш.
Занапастив мене страх, та передусім - необачність,
Лиш про ту долю свою краще забути дозволь!..
Свіжих ран не торкай, аби знову не розійшлися
Ще ж затягнутися їм навіть сам спокій не дав.
Кару свою по заслузі несу, але, що вчинив я, -
Те несвідомо вчинив, ще раз і ще раз кажу.
Видно, сам бог це відчув, інакше смертю скарав би,
А всі набутки мої іншій людині б оддав.
Може, з вигнання, поки живу, мене він одкличе,
Хай лиш у грудях його з часом пом'якшає гнів.
Нині ж, молю, хоч в інші місця мене хай скерує,
Тільки б не розгнівивсь ще й за нескромність мою!
Трохи затишніше, ближче до Риму хай буде вигнання,
Далі від ворогів, що грабуванням живуть.
Август - ласкавість одна якби попросити за мене,
То не відмовив би він - маю надію на те.
Берег Евксинський мене полонив; колись недаремно
За негостинність йому назву Аксинський дали.
Тихих вод тут нема, що ледве хвилюють під вітром,
Суден із дальніх країв гавань погідна не жде.
Вколо - грабівники, племена, до розбою поквапні -
Краще зрадливі моря, ніж отакий суходіл!
Ті, що ти чув про них, про спраглих крові людської, -
Поряд, під тим же, що я, небом холодним живуть.
Таврія неподалік, де богині-лучниці вівтар
Часто - аж лячно казать - вбивством жахним обагрявсь.
Тут, пам'ятають, Тоант владував; у той край лиховісний
Добрих людей не тягло, не зазирали й лихі.
Вдячна Діані за те, що лань замість неї обрала,
Внучка Пелопа їй тут будь-які жертви несла.
Потім, коли Орест (лиходій чи герой - невідомо)
Волею мстивих богинь в шалі забрів аж сюди,
Разом з фокейцем, що став зразком правдивої дружби,
Бо мали спільну, одну, душу вони в двох тілах,
Тут же до вівтаря (перед дверима подвійними вівтар
Зрошений кров'ю стояв) зв'язаних двох привели.
Смерті своєї, однак, ні один не лякався, ні другий
Бачачи явний кінець, кожен за другом тужив.
Жриця вже стала, з мечем наготовленим; варварська стрічка
Скроні вже оповила - грецькі! - обом юнакам.
Братову мову нараз Іфігенія-жриця впізнала -
Й, замість удару завдать, брата в обійми взяла.
Образ богині тоді від кривавих жертв, їй немилих,
В інший, ласкавіший край перевезла кораблем.
От із тією землею, де світ кінчається, звідки
Люди тікають й боги, я по сусідству живу.
Тож недалеко од нас криваві приносили жертви,
Горе! Кажу од нас, хоч між чужинців живу!..
О, якби зглянувся бог і мене з ходовими вітрами,
Як і Ореста колись, вивіз по хвилях відсіль!..

5
О найдорожчий із друзів моїх, до кого, бувало,
Я, наче до вівтаря, у безнадії горнувсь!
Ти, чиє слово живе при житті мою душу тримало -
Так язичкові огню згаснуть олія не дасть.
Не побоявсь ти один одкрити гавань надійну
Для корабля, що його сам Громовержець вразив.
Ти, хто

читати