Завантажити

чому посилаю, спитаєш -
Щобхоча так я зумів перенестися до вас.

2
Все ще, отримавши з Понту листа, ти бліднеш Усе ще
Як розкриваєш його, пальці у тебе тремтять
Годі! Вже видужав я; моє тіло слабке, що й раніше
До бідувань та трудів геть непридатним було,
Не підвело мене в праці щоденній загартувалось, -
Чи то дозвілля на те, щоб слабувати, нема
Духом лише підупав, із часом він сил не набрався,
Все ще діймає його в'їдлива, чорна журба.
З часом, гадав я, з бігом років затягнуться рани, -
Де там! Болять, наче б я - щойно поранений був.
Видно, дрібницям лишень помічна цілителька-давність,
Ну, а глибоку журбу тільки поглибить вона.
Майже два п'ятиліття страждав Пеантід від отрути,
Що із укусом змії в ногу йому увійшла.
Телеф таки б захирів, якби нездоланна правиця -
Та, що удар нанесла, не злікувала його.
Так би й мені - таж я не злочинець - вигоїв рану
Той, хто поранив мене, тільки б того захотів!
Задовольнившися часткою бід моїх, із повноводдя
Хай би хоч трохи води, долю якусь надібрав!
Скільки б не надбирав - гіркоти залишиться море,
Кари моєї криха - то наче ціла чиясь.
Скільки на березі є черепашок, троянд - на городі,
Скільки снодійний мак має зернин у собі,
Скільки тварин живить ліс, у морі плаває риби,
Скільки всіляких птахів б'є у повітрі крилом,
Стільки гнітить мене лих. Вести їм нині рахунок -
На ікарійській воді хвилям рахунок вести.
Хай про пригоди на морі й на суходолах промовчу,
І про оголений меч, що мені часто грозив, -
Варварів край ув'язнив мене, світу межа, а довкола -
Ворог, що в грізне кільце всю цю місцевість узяв.
Місце змінили б мені, я ж не вбивця, якщо справедливо
Щодо підданця свого ти б учинити хотів.
Таж і звитяжний бог - нездоланного Риму опора -
Часто на диво м'який був до своїх ворогів.
Сумнів одкинь! Підійди, попроси - нема небезпеки
Ласкою Цезар не раз цілий наш світ дивував.
Горе! Що тут робить.. Мене покидають найближчі!..
З шиї, ламаючи, й ти скинути хочеш ярмо
Вдатись куди Розради в бідах у кого просити
Жоден якір мого вже не тримає судна!
Що ж Хоч ненависний богові, до вівтаря припаду я
Рук, що його обняли, не відкидає вівтар.
Ось я, далекий, - далеких богів молю, якщо можна
Мову людині земній з богом верховним вести.
Владарю Риму! Про тебе піклуючись, дбають безсмертні
Й про Авзонійський край, і про суспільне добро!
Славо, подобо вітчизни, що з ласки твоєї квітує,
Мужу, не менший, ніж світ, що під законом твоїм!
Довго живи серед нас, хоч ефір тебе й виглядає,
Не поспішай до зірок, суджених небом тобі!
Від блискавиці своєї, молю, відніми хоча б крихту -
Й залишку досить, аби повною кара була!
Гнів твій помірний був мені життя дарував ти
І громадянські права, імені - не відібрав.
Іншим майна мого не передав, та й словом вигнанець
Ти в постанові своїй не називаєш мене.
Всіх тих кар я боявсь, бо чув вину за собою,
Та од тієї вини справді був легший твій гнів.
Ти мене вислав, аби понтійське поле я бачив,
Щоб корабель-утікач скіфську глибінь борознив.
От і прибув я на непривітний берег Евксинський -
Край, де сузір'я чужі холодно в небі мигтять.
Та не так небо оте мене мучить холодом вічним
І не земля, що на ній завжди сивіє мороз,
Навіть не те, що мови латинської варвар не тямить,
Що замість грецьких слів ґетські частіше звучать, -
Як те оточення - збройного ворога близькість постійна
Навіть за муру кільцем острах бере перед ним.
Часом - начебто й мир, та надійним він не буває
То відбиваємось ми, то ще набігу ждемо.
В інше б місце мені! А там хоч Занклейська Харибда,
Хай, підхопивши, мене кине в стігійську глибінь!
Хай би в Етни рвачкому пломінні згоряв я терпляче,
Хай хоч у море жбурне світлий Левкадії бог.
Кари - не ласки прошу від нещастя свого не тікаю,
Лиш до нещастя того трохи безпеки додай!

3
Нині - той день (чи я помиляюсь), коли тебе, Вакху,
Звикли вславляти співці, саме той радісний день
Скроні духмяним вінком увінчавши, висушують келих
І за вином тебе всяк, Вакху, вславляє вином.
Тямлю, між ними і я, поки доля на те дозволяла,
Гостем, жаданим тобі, часто той день святкував.
Я, хто тепер під холодним ерімантійським сузір'ям,
Де побіч гетських племен плем'я сарматів живе.
Я, хто дозвіллям м'яким, важкої не знаючи праці,
В колі сестриць Пієрид милому ділу служив,
Нині - на чужині, серед брязкоту гетської зброї,
Після виснажних пригод на суходолі й морях.
Чи мене випадок занапастив, чи гнів усевишніх,
Чи, коли я народивсь, Парка хмурною була,
Все ж одного із твоїх шанувальників порятувати
Силою духу свого личило б, Вакху, тобі.
Чи, може, вирок сестер, котрі над долею владні,
Вже над могутність богів - не відмінити його
Сам до ефірних висот піднесений ти за заслуги,
Та

читати