Завантажити

хай зеленіє,
Хай вколо нього вінки цвітом тутешнім ряхтять.
Ладану, хлопче, подай, вогонь хай вище злітає,
Хай на жертовнім огні добре вино зашипить.
Празнику світлий! Хоч я од своєї жони так далеко,
Хоч моя днина хмурна, все ж завітай аж сюди!
Як господині моїй судилася болісна рана -
Хай замість неї вже я тут до кінця натерплюсь!
Хай корабель, що так уже ним побавилось море,
Шлях, що лишилось пройти, пройде по тихій воді.
Домові хай порадіє вона, дочці та вітчизні -
Досить, що в мене навік забрано радощі ті.
Тож, коли з мужем улюбленим щастя вона не зазнала,
Хмари важкі хоч тепер хай не псують їй життя!
Мужа хай любить, живе, дарма що од нього далека,
Хай їй по рокові рік довгі спливають літа.
Ще ж і своїх додав би я літ, якби не боявся,
Що разом з ними й жоні темної барви вділю.
Що є стійким у житті І хто б міг подумать, що нині
Я уродини жони буду між ґетів стрічать..
Та подивися од ладану дим під вітром потягся
Вправо... Відносить його до італійських земель.
Видно, й хмаринці, що від вогню, чуття притаманне
Не випадково з твоїх, Понте, тікає країв.
Не випадково - й тоді, коли жертву складають прилюдно
Двом, які вклали себе ж у поєдинку, братам, -
Дим, мовби з їхньої волі, ворожий собі, зачорнівши,
Цівками в'ється двома над язиками вогню.
Сам я не вірив у те, пам'ятаю, і, Баттів нащадок,
Так я про нього судив, свідком оманливим був.
Нині - усьому я вірю від Аркта, диме кмітливий,
Ти відвернувсь - у той бік, де батьківщина, струмиш.
Днино ясна! Коли б у свій час ти нам не заблисла,
Я у скорботі своїй жодного свята б не знав!
А народилась чеснота в той день, героїнь усіх гідна, -
Та, що Ікарій отцем був їй чи Еетіон.
Разом і цнота прийшла на світ, і щирість, і вірність,
От лишень радість, на жаль, не народилась тоді!
Праця зате і журба й нерівна з чеснотами доля,
Й слушні на ложе своє, де їй самотньо, жалі.
Втім, у нещастях гартована цнота з них і черпає
Щедру для себе хвалу - має поживу з біди.
Не настраждався б Улісс - у щасті б жила Пенелопа,
В світі б, одначе, ніхто про Пенелопу не знав.
А коли б муж в Ехіонове місто ввійшов переможно,
То про Евадну, жону, ледве чи Аргос би чув.
Зважмо чому лиш одну з-поміж дочок Пелія славлять
Бо опинився в біді тільки її чоловік.
А якби першим хтось інший ступив на пісок Іліону,
Про Лаодамію хто б чи говорив, чи писав..
Так і твоя (якби ж то!) нікому не знана лишилась
Вірність, коли б ходові гнали мій човен вітри!
О всеблаженні! О ти, що між ними, Цезарю, сядеш, -
Лиш як перейдеш колись ген поза Нестора вік, -
Я не за себе прошу заслужив, зізнаюся, на кару, -
Згляньтесь над нею вона - не заслужила її!

6
Ти, хто для мене опорою був в усіх моїх справах,
Ти, хто притулком мені, гаванню тихою був,
Ти, навіть ти відступив, полишив турботу про друга,-
Так вже намуляв плече братолюбивий тягар
Що ж, я дійсно тягар. Та навіщо брався за нього -
Щоб у хвилину важку так от відкинуть його..
Посеред буряних хвиль покидаєш судно, Палінуре
Ні! Хай і вірність твоя хистові пару складе!
Чи під час бою, згадай, Ахіллових коней погонич,
Автомедон, затремтів, випустив віжки із рук
Чи Подалірій хоч раз, узявшись за лікування,
Хворому не допоміг, про обіцянку забув
Краще б уже не пустив, аніж вигнав гостя із хати;
Хай не схитнеться вівтар - той, що мене прихистив.
Ти мене взявся був оберігати, тому-то й сьогодні
Не полишай у біді - хоч яку-небудь подай
Раду, якщо я ще й іншої не допустився провини
Й чимось довір'я твого раптом я не обманув.
Хай із цих уст, що насилу скіфське повітря вдихають,
Віддих останній злетить (не пошкодую за ним!),
Перше, ніж вчинком лихим твоє серце змушу стискатись,
Ніж із своєї вини стану немилим тобі.
Доля мене не настільки гнітить, щоб через тривалі
Біди я в тій далині, врешті, позбувся ума.
Та уяви, що позбувсь то скільки, погодься, Пілада
Вразити словом гірким міг Агамемнона син
Міг, імовірно, вдарить його, та хіба відступився
Вірний Пілад через те, друга покинув в біді..
Є щось одне у щасливих із нещасливими спільне
Кожен і тим, як і цим чимсь догодити спішить.
Так і сліпцеві, й тому, в кого пурпуром тога обшита,
Влада у кого в руках, першими йти даємо.
Не співчуваєш мені - мусиш долі моїй співчувати
Бо свого гніву ніхто б не помістив уже в ній.
З бід моїх крихту візьми найіфихітнішу - й чим дорікаєш,
Те буде менше в стократ, ніж ота крихта страждань.
Скільки з ровів заболочених очеретин проростає,
Скільки на Гіблі квіток, скільки кружляє там бджіл,
Скільки зернин відусіль у комори підземні стягають
Через вузенькі ходи юрми мурашок дрібних, -
Стільки мене облягає нещасть - їм ліку немає,
Скільки б не нарікав - часточку тільки назву.
Скажеш їх мало,- пісок сип на

читати