Завантажити

читати,
Все ж я піддурюю день, мовби коротшим роблю.
Тож за те, що живу, що труднощам не піддаюся,
Що з неспокійним життям досі я ще не порвав, -
Музо, подяка тобі! Це ти звеселяєш вигнанця,
Ти - полегша в журбі, ти - рятівниця моя!
Ти - провідниця, супутниця ти відводиш од Істру
Й на Геліконі даєш місце почесне мені.
Ти мені ще за життя (а це рідкість!) гучне дарувала
Ймення, хоч слава, на жаль, часто посмертне дає.
Заздрість, бліда од злоби, хоча на теперішнє мітить,
Жодного твору мого зубом кривим не йняла.
Й хисту мого не торкнулося недоброзичливе слово,
Хоч на великих співців щедрим був саме наш вік.
Я багатьох ставив вище од себе - й вони мені платять
Шаною твори мої знає, читає весь світ.
І якщо правду якусь виголошують віщі поети,
То і тоді, як умру, земле, не буду твоїм.
Чи моя праця, чи ласка твоя принесли мені славу,
Дяку заслужену все ж, любий читачу, прийми.


КНИГА П'ЯТА

1
Й цю іще книжку прийми, з берегів надіслану гетських,
Вірний читачу, - сестру інших моїх чотирьох.
Вигляд і в неї такий, яка доля самого поета
Слів, що солодкі на слух, марно б у ній ти шукав.
Стан мій невтішний тут - невтішна й пісня снується,
Зміст мого твору сумний - має сумним бути й лад.
Був я веселий колись - про веселе та юне писав я,
Нині корю сам себе Краще б того не писав!
Відколи впав - лише про падіння всі мої вірші,
Вічну поживу для них сам постачаю собі.
Наче той лебідь, що з сил опавши при хвилях Каїстра,
Кажуть, загибель свою тужно оспівує сам,
Так от і я, кого кинули ген на берег сарматський,
Дбаю, щоб похорон мій без голосіння не був.
Хто насолоди б хотів, до грайливих віршів охочий, -
Хай цього твору й до рук, щиро кажу, не бере.
Більше б і Ґалл йому підійшов, і солодкий Проперцій,
І, зрозуміло, Тібулл - ніжного хисту співець.
От не бувати б ніколи мені в тому колі поетів!
О, коли б Муза моя не полюбляла пустот!..
Бога любові, що з сагайдаком, оспівав жартівливо -
Й нині, де скіфський Істр, кару несу через те.
Що залишалося Друзів схилить, щоб ті вірші читали,
Щоб, як читатимуть їх, не забували мене.
Може, здивується хтось, чому так багато складаю
Пройнятих болем пісень Болю багато зазнав.
Хист тут не входив у гру, ані поетичне мистецтво
Біди поживу дають, біди й відточують вірш.
Та чи велика їх частка вмістилась у моїй пісні
Бідам рахунок вести - це ще не справжня біда!
Скільки у лісі кущів, травинок - на Марсовім полі,
Скільки дрібнесеньких є в жовтому ТГібрі піщин -
Стільки нещасть я зазнав; од них - один лише засіб
І відпочинок один - Музам сумлінно служить.
А запитаєш Коли ж ти вгамуєш ті сльози, Назоне -
Прийде вигнанню кінець - угомоняться жалі.
Саме вигнання для них - немов джерело повноводе
Це моя доля, не я, мову скорботну веде.
Рідний край і жону поверни мені - знов просвітлію,
Радісним, як і колись, буде обличчя моє.
Вляжеться гнів нездоланного Цезаря - тут же від мене
Матимеш цілий пучок світлих, веселих пісень.
Не жартуватиму, як жартував я, складаючи вірші, -
Досить, що раз я собі пожартував на біду!
Те, що вподобає Цезар, писатиму, - хай лиш дозволить,
Кару зм'якшивши мені, гетів покинути край!
Ну, а тим часом - тільки журба у пісні снується
У похоронний день - що, окрім флейти, звучить..
Біди свої, - дорікнеш, - ти міг би й мовчки терпіти,
Те, що спіткало тебе, міг би сховать од усіх.
Хочеш, аби під час мук навіть стогоном не прохопитись
Хочеш, щоб рана важка не спричинила сльози
Сам Фаларід дозволив на зойки в Перілловій міді,
Щоб через пащу бика болісний плач виривавсь.
Не розгнівили й Ахілла Пріамові сльози - мені ж ти,
Гірший од ворога, сліз не дозволяєш ронить.
Діти Латони скарали самотністю горду Ніобу,
Сльози їй лити, однак, заборонить не могли.
Навіть найбільшу біду чимсь полегшує жалібне слово -
І Алкіона тому, й Прокна тужитимуть вік.
Так і Пеанта син у холодній лемноській печері
Зойками вдень і вночі скелі німі турбував.
Замкнутий біль, не маючи виходу, душить, клекоче -
Силою змушений він множити сили свої.
Тож чи вибачливий будь, чи ті вірші (якщо тобі шкодить
Те, що мені помічне) зовсім, читачу, відкинь.
Та чи шкідливі вони.. Нікому ж іще не нашкодив
Вірш мій, хіба що мені - укладачеві його!
Скажеш Поганий той вірш. Хай так. Не мусиш читати!
Розчарувався - до рук більше його не бери.
Я не плекав його. Зрештою, глянь, де світ він побачив
Він не шорсткіший, повір, од батьківщини його.
Рим хай мене із співцями своїми поряд не ставить,
А між сарматів і я - талановитий співець.
Таж ні до слави не рвусь, ані похвал не жадаю,
Хоч не завадить хвала - тільки пришпорює хист.
Ні! Я не хочу, щоб сохла душа в постійних турботах,
Що облягають її, хоч їх од себе жену,
Ось чому вірші пишу. А

читати