Завантажити

Збройної діви, цей день славила кров на піску.
Скоро турботливий батько подбав про нашу освіту
В Римі навчалися ми - в славних тоді вчителів.
До красномовства мій брат від зеленого віку тягнувся
Форум вабив його, й Форуму зброя - слова.
Ну, а мені ще хлоп'ям подобались таїнства неба,
Муза мене тайкома в діло втягала своє.
Батько не раз дорікав І навіщо тобі ці марниці
Віршами сам Меонід не доробився майна.
Це схвилювало мене. Увесь Гелікон полишивши,
Брався писати тоді вільні від ритму слова.
Та, хоч того й не хотів, снувалася пісня доладна,
Тільки-но слово скажу - віршем виходить воно.
Так непомітно бігли роки дитинні - і брат мій,
А після нього і я тогу дорослу влягли.
Пурпур ясний із каймою широкою плечі окрив нам,
Кожен, одначе, лишивсь вірний заняттям своїм.
Та на ту пору мій брат, подвоївши десятиліття,
Вмер - і тоді я себе мовби нецілим одчув.
Тут я посаду зайняв, для юнацького віку підхожу
Третім став у числі обраних наглядачів.
Далі - до курії шлях, що був мені не під силу,
Вужчою стала тоді тоги моєї кайма.
Тілом я був неміцний, до трудів душа не лежала,
Почестей, запобігань, наче вогню, уникав.
До безтурбоття зате аонійські сестри схиляли,
Тихе дозвілля мені щонаймиліше було.
Ще в ті юнацькі роки шанував і цінив я поетів,
Перший-ліпший співець богом мені видававсь.
Макр, що був старший, читав про птахів, про змії та трави
І котра вбивча із змій, і котра з трав помічна.
Часто й Проперцій читав, почуття жагучого повний -
З ним мене дружби зв'язок щонайтісніше єднав.
Понтик, гекзаметром славний, а Басе - елегійним двовіршем,
Також у колі моїх друзів солодких були.
Слух нам тоді полонив на ритми багатий Горацій -
Пісню добірну снував на авзонійській струні.
Я лишень бачив Вергілія; на побратимство з Тїбуллом
Заздрісна доля, на жаль, часу мені не дала.
Йшов за тобою, Ґалле, Тібулл, за Тібуллом - Проперцій,
Час у тім ряді надав місце четверте мені.
Як я до старших - так і до мене ставилась молодь
Скоро й про Музу мою заговорили довкіл.
А коли вірші свої я вперше читав перед людом,
Раз на той час, може, два лезо торкнулося щік.
Перше натхнення моє - оспівана в цілому Римі
Жінка; придумане їй ймення Корінни я дав.
Різне писав я тоді; те, що вважав незугарним,
Тут же вогню віддавав - щоб виправляв помилки.
Дещо, може, й таке, що могло подобатись людям,
Перед вигнанням, лихий на свої вірші, спалив.
Серце моє м'яке й Купідонові стріли діймали,
Й навіть дрібничка могла розхвилювати його.
А попри те, хоча я від іскри міг спалахнути,
В Римі про мене ніхто словом лихим не озвавсь.
Ще майже хлопцем я був - із пустою мене одружили
Жінкою, і через те шлюб наш недовго тривав.
Тій, що за нею прийшла, нічим дорікнути не можу,
Все ж неміцним був і цей нашого ложа союз.
От лише третій судилося довго зі мною пробути,
Мужа-вигнанця вона й нині ще не відреклась.
Донька, сама ще майже дитя, мене двічі зробила
Дідом по внуку від двох чоловіків привела.
Батько до дев'яти п'ятиліть іще раз додавши
Дев'ять, ними й замкнув коло своє життьове.
Так я плакав над ним, як він би оплакував сина,
Згодом і матері я почесті склав жалібні.
Впору зі світу зійшли! Щасливі, щасливі обоє,
Бо закінчили життя ще до вигнання мого!
Рівно щасливий і я, не при них бо горе спіткало,
Вмерши, над сином своїм не побивались вони.
Та якщо вмерлим не тільки ймена одні зостаються,
І понад вогнище все ж тінь їх злинає легка,
І якщо й ваших тіней, батьки, моя слава сягнула,
І на стігійськім суді будуть судити мене, -
Знайте, молю, - не мені вас обманювать, - я на вигнанні
Не через злочин якийсь - це необачність була.
Манам достатньо цього. До вас повертаюсь, хто хоче,
Прагнучи знань, і мої вчинки пізнати й життя.
Кращі прогнавши роки, до волосся мого домішала
Старість суху сивину біле при темнім лягло.
Десять разів од моїх уродин пісейська олива
В кінних змаганнях була для переможця вінком.
Як мене в Томи, на лівий берег Евксину, раптовий
Цезаря гнів одіслав - чувся ображеним він.
Що за причина падіння мого - те всяк добре знає,
Не випадає мені ще раз про те говорить.
Що вже казати про друзів невірних, слуг незичливих
Що переніс я тоді - гірш од вигнання було.
Та стрепенувся мій дух, не хотів піддатися бідам -
Сили знайшовши в собі, непереможно стояв.
Тож, про дозвільне забувши життя, у руку незвичну
Зброю узяв, що її час непривітний подав.
Скільки поміж двома - котрий видно й котрого не видно -
Неба верхів'ям зірок, стільки пригод я зазнав.
От і ступив після довгих блукань на те узбережжя,
Де побіч ґетів живе сайдаконосець-сармат.
Тут, хоча зброя довкіл дзвенить, полегшую віршем
Долю невтішну свою, скільки знаходжу снаги.
Хай і нікого нема, кому б міг я вірш той

читати