Завантажити

чималого труда коштував шлях цей тобі.
Не у вітчизні ти жив - до Стрімону сніжного вийшов,
До марсолюбних племен - лучників-гетів - дійшов.
В Персії ти побував, пройшов через широкоплинний
Ґанґ - до потоків, що з них воду п'є Індії люд.
Це тобі двічі, двічі рожденному, пророкували
Парки, що нитку життя кожній людині снують.
Так і мене, якщо можна себе до богів прирівняти,
Жереб нестерпно важкий, наче залізний, гнітить.
От і упав я не легше від того, кого із фіванських
Мурів за похвальбу скинув Юпітер вогнем.
Ти ж, коли вчув про співця, що зазнав громового удару,
Матір згадавши свою, міг би його пожаліть.
Мовити б міг, озирнувши свій храм, святиню поетів
Щось одного серед вас я не знаходжу жерця.
Лібере добрий, врятуй! Хай відчують лозу виноградну
В'язи, хай соком п'янким повниться гроно важке,
Хай не стихає тимпан і з вакханками вслід за тобою
Хай розвеселено йде жвава сатирів юрба.
Хай нелегкою буде земля для останків Лікурга,
Хай і Пентеєва тінь кару й за гробом несе.
В небі дружини твоєї вінок у віках нехай сяє,
Хай всі сузір'я довкіл бліднуть у сяйві його.
Злинь же з висот і бідам моїм зарадь, незрівнянний,
Я ж - із твоїх, пам'ятай, щонайсердечніших слуг!
Таж і боги між собою спілкуються. Спробуй схилити,
Вакху, своїм божеством наше, земне, божество.
Й ви, з ким заняття здружили мене, товариство поетів,
Ласки для мене просіть, за благородним вином.
Хай хоч один серед вас, Назонове ймення згадавши,
Сльози змішає з вином, кухоль поставить на стіл,
А спом'янувши мене, озирнеться з подивом Де це
Той, без кого наш гурт нині неповний, - Назон
Так і зробіть, якщо шани я в вас заслужив добротою,
Не заподіявши зла жодному з ваших рядків,
Врешті, якщо, поважаючи давніх, я нижче не ставлю
Й тих, які пишуть тепер, - наших сучасних співців.
Хай Аполлон вам у пісні сприяє і, якщо можна,
Ймення моє, хоч воно, посеред вас хай живе!

4
Я - Назоновий лист. Я прибув з побережжя Евксину.
Важко було мені йти, важко й морями пливти.
Плачучи, мовив Назон 'Ти Рим побачиш... Наскільки
Долю щасливішу ти маєш, ніж доля моя!..
Плачучи, він писав, а перстень, що ним запечатав,
Спершу він у сльозах до своїх щік притуляв.
Хто б запитав про причину журби, той міг би просити,
Щоб показали йому сонце у сонячний день.
Той - ні листя в лісах, ні трав на м'яких не помітить
Луках, ані у ріці, навіть у повінь, - води.
Той запитає, чому це Пріам за Гектором плаче,
А чому - Філоктет, вражений зубом змії.
О, якби з ласки богів не мусив Назон над своєю
Долею плакать!.. Якби перемінилась вона!..
Ну, а тим часом терпляче труднощі він переносить,
Не відкидає вузди, мов необ'їжджений кінь
Має надію, що гнів божества не триватиме вічно, -
Бо не злочинцем себе - винним Назон визнає.
Часто ласкавості бога дивується; каже й себе він
Зарахувати до тих, хто його ласку пізнав
Батьківський статок зберіг, залишив громадянином,
Та й що живе дотепер - Бога ласкавого дар.
І, якщо віриш хоч трохи мені, він завжди у серці
Носить, леліє тебе - першого друга свого.
Він Евріалом своїм, він Егідом тебе називає,
Й Менетіадом, і тим, хто йшов з Орестом у світ.
Він за вітчизною і за усім, що втратив із нею,
Скільки б утрат не було, не побивається так,
Як за лицем твоїм, поглядом, навіть од меду солодшим,
Меду, що в сота кладе пильна аттічна бджола.
Часто ті дні він пригадує; жаль йому, що забарилась
Смерть не прийшла перед тим, як наставали ті дні.
Врозтіч кинулись всі, мов од мору якого, - боялись
І на пороги ступить, де впав удар громовий.
Ти серед небагатьох був із ним, якщо можна назвати
Небагатьма усього двоє чи троє людей.
Він, хоча вражений був, не втратив тями - завважив,
Що його біль водночас болем зробився твоїм.
Він пам'ятає слова твої, погляд, зітхання глибокі,
Сльози твої ще й тепер чує на грудях своїх
Так ти йому - й собі допоміг, бо потребу в розраді
Не лише він у той час - ти, його друг, відчував.
За добродійство тобі він любов обіцяє і вірність -
Чи буде сонце над ним, чи його вкриє земля.
Звик він життям відтоді й своїм, і твоїм присягатись,
Бо своє власне життя, знаю, б оддав за твоє.
Повною мірою він віддячить за все й не дозволить,
Щоб замість поля тобі берег орали бики.
Лиш про вигнанця дбай ненастанно! Він не попросить,
Добре-бо знає тебе, - сам я від себе прошу.

5
Рік довершився, і день уродин господині моєї
Почестей жде - приступіть, руки, до чистих дарів!
Може, й Лаерта син зустрічав так само святкову
Днину своєї жони - десь на краєчку землі.
Біди забувши, добрі слова язик мій хай мовить,
Та чи ті добрі слова мовити не відучивсь..
Білий одяг візьму - його раз на рік одягаю,
Хоч несумісні вони світлість - і доля моя.
Скромний із дерну вівтар, задимівши,

читати