Завантажити

земного -
Цезаря! Міг він за це смертю скарати мене!

11
Хтось, читаю в листі, тобі дошкулив при сварці
Мужем твоїм дорікнув, що на вигнанні тепер -
І заболіла душа, але не з жалю над собою -
Я ж у стражданні своїм загартувавсь, а тому
Що мимоволі до твого сорому я спричинився,
Що через мене не раз ти червоніла, жоно.
Будь у терпінні стійка! Не таке ще перенесла ти,
Як, розгнівившись, мене Цезар у тебе забрав.
Та помиляється той, хто вигнанцем мене називає
Я за провину свою м'якшої кари зазнав.
Кара найважча - що Цезаря скривдив. Чом не помер я
Ще перед тим, як йому кривди тієї завдать
Так, потерпіло суденце моє, але не втонуло,
Хоч і не в гавані, все ж - не під водою воно.
Я ні життя не позбувсь, ні майна, ані громадянства,
Хоч через хибу свою втратити міг геть усе.
Та врахувавши, що вчинок мій був не з наміру злого,
Цезар одне лиш велів з рідного краю піти.
Наче до інших (ліку нема їм!), так і до мене
Цезар, бог наш земний, виявив ласку свою.
Сам же мене не вигнанцем - висланим він називає,
А при такому судді рук опускати не слід.
Тож недарма, що є сил, я своїм, який уже є він,
Віршем кожного дня, Цезарю, славлю тебе.
А водночас благаю богів, щоб тебе ще не скоро
Брали на небо, щоб ти богом земним залишивсь.
Люд тобі зичить того ж; як до моря збігають потоки,
Так поспішає туди й ледве помітний струмок.
Ти, хто вигнанцем несправедливо мене називаєш,
Долю мою ще й таким не пригинай тягарем!

12
Радиш, аби я писанням розраджував долю невтішну,
Щоб од неробства мій дух пліснявою не узявсь.
Легко сказати пиши!. Писання - то для щасливих,
Лиш у погідній душі може снуватися вірш.
А мою долю шарпають, б'ють вітри супротивні,
Гіршої, аніж моя, - важко собі й уявить.
Хочеш, аби, синів поховавши, Пріам веселився,
Танці - Ніоба вела, втративши дочок своїх
Думаєш, легко мені, одинокому, серед найдальших
Ґетів од горя свого - та до пісень перейти..
Навіть якби в мені сила така, як у того, хто мужньо
З волі Аніта зустрів смертну годину свою,
Мудрість усе ж під ударом таким напевно б упала
Гнів Громовержця знести - це понад сили людські.
Старець - кого Аполлон мудрецем назвав, опинившись
У безнадії такій, не написав би й рядка.
Хай би прийшло забуття - вітчизни милої, друзів,
Хай би про втрачене все, втративши пам'ять, забув -
Страх своє діло б робив - не дав би спокійно писати
Всюди, куди не поглянь, ворог жорстокий грозить.
Ще ж мій розум, додай, немов зіпсований ржею,
Якось отерп і змалів, наче убуло його.
От не відновлюй щороку ріллі наполегливим ралом -
Що на ній буде рости, окрім самих будяків
Довго стоятиме в стайні рисак, то врешті охляне,
На перегонах йому - вже лиш останньому буть.
На суходолі покинь до води навикле суденце -
Скоро струхліє воно, будуть щілини одні.
Не сподівайся, що я, хто й колись не був витривалим,
Зможу принаймні собі на чужині дорівнять.
Довго я лиха терпів - і пішли на те сили душевні,
І полишила мене крапля остання снаги.
Часто, от як тепер, до рук узявши табличку,
Віршем, стопа при стопі, я розставляю слова,
Що то за вірші - сам оціни. Вони гідні хіба що
Часу й місця того, де укладач їх живе.
Врешті, духові сил чималих може слава додати,
Спрагла людської хвали, плодом дивує душа.
Марив і я, було, йменням гучним, коли під погідним
Вітром стійкими були щогли мого корабля.
Нині справи мої не такі, аби прагнув я слави,
О, коли б міг я тепер у невідомості жить!
Чи мені радиш, раз віршування йшло так успішно,
Знову складати пісні, дбаючи про похвалу
Вибачте, дев'ять сестриць, але в моєму вигнанні
Винні найбільше ви, я через вас постраждав!
Як поплатився Перілл за бика, що виробив з міді,
Так за Мистецтво своє дорого я заплатив.
Треба було мені вірші покинуть раз і назавжди
Хто вже під хвилею був - має боятись води!
Та коли знов, шалений, візьмуся за віршування,
Чим допоможе мені у віршуванні той край
Тут - ані книги, ні слухача ніхто і не втямить,
Що я читаю, бо й слів не розуміють вони.
Варварська мова довкіл - голоси понурі та дикі,
Криком, що жах наганя, все переповнене тут.
Сам, здається мені, я відвик од латинського слова
Мову по-гетському вже і по-сарматськи веду.
Все ж зізнаюсь тобі моя Муза й тут не навчилась
Мовчанці все вона вірш слово по слову снує.
От і пишу я, а що написав - те полум'ям нищу
Попелу жменька тремка - праці моєї вінець.
Прагну - й не можу покинути вірші, так і лягає
Кожного разу в огонь пильність щоденна моя.
Віршів лиш крихта якась, що хитрістю чи випадково
Урятувалась, до вас іноді може дійти.
О, якби й вірші Мистецтва свого безпечний учитель
Кинув в огонь ще тоді, в попіл їх перемінив!..

13
З гетського краю здоровлення шлю тобі. Та чи можливо
Те,

читати