Завантажити

зразком богів, адже серед них колись буде, -
Вибачить - то попрошу кращої долі собі.
Сонячні й хмарні дні порівняй у цілому році -
Матимеш більше ясних, аніж захмарених днів.
Не поспішай же моєму падінню надмірно радіти
Може, й мені, поміркуй, доля всміхнеться колись.
Може, стрінемось ми, коли принцепс погідніше гляне,
В Місті ти - жалібний, я - розвеселений знов.
Хай би тебе я за більшу провину вигнаним бачив -
Ось із найближчих прохань перше прохання моє.

9
О, якби в пісні моїй ти себе називати дозволив -
Як твоє ймення у ній часто звучати б могло!
Про доброту твою не забуваючи, кожну сторінку
Книжки своєї - твоїм я прикрашав би ім'ям.
Чим я тобі зобов'язаний - знав би те кожен у Місті;
Та чи гортають мене в Місті, уже не моїм..
Про твою чулість і нинішній вік, і завтрашній знав би,
Звісно, якщо давнина віршів моїх не зітре.
Не перестане розумний читач тобі дяку складати
Ти за поета стояв - мав би пошану за те.
Цезаря перший дарунок мені - що дихати можу,
Після великих богів - друга подяка тобі.
Той - життя дарував, а ти - бережеш той дарунок
Що послуговуюсь ним - в тому заслуга твоя.
Як багатьох, що були при мені, біда нажахала,
Дехто ж лише удавав, що нажахався біди.
З пагорба всяк тоді поглядав, як суденце тонуло,
Руку ж плавцеві ніхто так і не зволив подать.
Напівживого лиш ти одібрав у захланного Стікса -
Що пам'ятаю про те - також заслуга твоя.
Хай і боги, і Цезар до тебе прихильними будуть,
Це побажання моє - всім побажанням вінець.
Тільки дозволь - твої добродійства плетеним тонко
Висвітлю віршем своїм - їх подивлятиме всяк.
Навіть тепер, хоч мовчати їй велено, ледь не назвала
Муза імення твого - ледь не злетіло їй з уст.
Як гончака, що натрапив на слід тремтливої лані,
Жодної змоги нема втримати на повідку,
Як поривається кінь біговий - то копитом б'є дошку,
То в неї впреться чолом - чує вже пал до змагань,
Так і моїй забороною зв'язаній Музі все важче
Стриматись, бо раз у раз прагне назвати тебе.
Тож, аби вдячність моя тобі не вийшла на шкоду -
Тій забороні - не бійсь! - я покорюся таки.
Не покорився б, якби ти вважав, що про тебе забув я;
Вдячним я буду в душі - не заборониш того.
Поки ще бачу (аби вже недовго!) те сонячне світло,
Подихом кожним, повір, буду служити тобі.

10
Тричі вже Істр замерзав, відколи живу я край Понту,
Хвилю Евксинську пливку сковував тричі мороз -
Я ж, здається мені, вже стільки літ на вигнанні,
Скільки в облозі колись Троя дарданська була.
Так повільно йде час, що скажеш він зупинився,
Рік, мовби ліньки йому, звільна верстає свій шлях.
Навіть літо мені не вкорочує довгої ночі,
Частки тягучого дня навіть зима не бере.
Видно, на шкоду мені змінився лад у природі
Все тут до смутку мого крок достосовує свій,
А може, час іде звично для інших - тільки до мене
Став він жорстоким таким - до блукача, що його
Берег Евксинський (назва оманлива!) нині тримає,
Й лівий (дійсно такий!) дикої Скіфії край.
Дикі-бо тут, - їм ліку нема, - войовничі племена,
Жити з війни, грабежу зовсім не соромно їм.
Вийдеш у поле - пильнуйсь; але й пагорб, мури низенькі
Певного захисту теж од ворогів не дають.
Щойно ти пильність забув - налітає зграєю ворог,
Ще й не розгледиш його - мчить із добичею геть.
Часто й по цей бік стін захисних, хоч зачинені брами,
Стріли збираємо скрізь тут на дорогах лежать.
Мало хто зважиться поле орать; однією рукою
Плуга, нещасний, веде, в другій - тримає меча.
Грає в шоломі пастух на скріпленій воском сопілці,
Не перед вовком вівця - перед війною тремтить.
Мало й укріплення нас захищають варварів юрми,
Змішані з греками, й тут страх наганяють на нас.
Так! Серед нас - різниці немає - селиться варвар,
Саме у варварів тут - більша частина домів.
Хай не боїшся ти їх, але відчуваєш огиду
В шкурах, у патлах вони - видно лиш очі одні.
Та навіть ті, що грецького роду свого не забули,
Одяг забули таки носять, як перси, штани.
Мови такої вживають вони, яку тут розуміють,
Я ж хіба з поміччю рук - знаками мову веду.
Сам я - варваром тут не втямлять жодного слова,
Мова латинська - гай-гай! - ґета тупого смішить.
Може, погане щось при мені, не ховаючись, мовлять,
Може, вигнанням мені всяк дорікнути готов.
Тож чи на згоду хитну головою, а чи заперечу
Знак той, як часто бува, піде на шкоду мені.
Меч додай, - за суддю, що право робить безправним,
Часто на площі таки сплачують кров'ю вину.
Грізна Лахесо, чому ти мені, хто таке над собою
Має сузір'я важке, не вкоротила життя
Я ні вітчизни, ні вас, мої друзі, бачить не можу,
Я нарікаю на те, що серед гетів живу.
Дві мої кари важкі. По заслузі я вигнаний з Риму,
Та на місцевість таку, мабуть, я не заслужив.
Що, нерозумний, кажу Я образив бога

читати