Завантажити

Лишенько! - голову цю вкриє чужинна земля
Чи на ту вістку сумну ти глузду не втратиш, дружино
Чи не вдарятимеш ти в груди себе раз у раз
Чи у далінь, де твій муж, простягаючи руки, не будеш
Кликать його на ім'я - лиш на забаву вітрам
Годі! Волосся не рви, не дряпай лиця ти не вперше,
Радосте світла моя, втратила мужа свого
Дійсно вперше - тоді, як я без вітчизни лишився, -
То була перша, а це - гірша, болючіша смерть.
Нині, якщо б ти могла - та чи зможеш, люба дружино
Тим потішайся, що смерть - це моїм мукам межа.
Можеш принаймні одне біді протиставити нині
Стійкість; цю рису в тобі щедро плекало життя.
Добре було б, якби смерть і тіло нищила, й душу,
А ненажерний вогонь геть усього мене з'їв!
Бо коли, смерті не знаючи, дух у порожняву лине,
І якщо правду про це старець самоський повів, -
То між сарматськими - римська блукатиме тінь, не дадуть їй,
Зайшлій, в свій гурт увійти Мани чужої землі.
Дбай, щоб у скромній урні хоч прах мій дістався до Риму,
Щоб і по смерті своїй я на вигнанні не був.
Не заборонять цього таж у Фівах сестра схоронила,
Хоч і владар не велів, рідного брата свого.
Прах мій, змішавши з амомом сипким, із зіллям пахучим,
Десь поза муром міським рідній землі доручи.
А на плиті мармуровій великими буквами стисло
Вирізьби, щоб мандрівець оком одразу пробіг
Я, що лежу тут, Назон, оспівувач любощів ніжних,
Марно зі світу пішов через свій хист до пісень.
Ти, що проходиш (чи сам не кохав) - не лінуйся шепнути
Праху Назона нехай буде легкою земля!
От і достатньо цього. Мій пам'ятник - це мої вірші
Краще, триваліше він буде служити мені.
Занапастили ті вірші мене, та своєму творцеві,
Вірю, вони ж і життя, й славу довічну дадуть.
Ти ж, найдорожча моя, пам'ятай про дари похоронні,
Квіти з росинками сліз ти на могилу клади.
Хоч наше тіло жадливий вогонь обертає у попіл,
Все ж і той попіл сумний чує турботу живих.
Ще б я писати велів, та сил не стає говорити,
Тихнуть слова на вустах, пересихає язик
Може, востаннє зичу того, чого сам тут не маю, -
Зичу здоров'я тобі, люба жоно. Прощавай!

4
Ти, ким постійно я дорожив, чию дружбу, одначе,
Лиш у великій біді я до кінця оцінив!
Ось тобі рада моя, чий досвід гідний уваги
Тихо, для себе живи, славних імен уникай.
Чуєш Для себе живи, якнайдалі од можновладців
Саме звідтіль, пам'ятай, б'є блискавиці вогонь.
Хоч посприяти б могли (на те й можновладці), та краще
Хай не сприяє нам той, хто б і пошкодити міг!
Щогла, що нижча, то легше од бурі вона утікає,
Більше вітрило твоє - більша загроза біди.
Бачиш, не тоне кора на високому гребені хвилі,
Сіть же з грузилом важким падає ген у глибінь.
Жаль, що подібних порад я сам не слухав, порадник, -
Може б, у Римі тепер, як і давно колись, жив.
Доки ми разом були, доки я вітерцем утішався,
Човен мій без пригод водами тихими мчав.
Хто на гладкому спіткнувсь (таке й не часто буває)
Той, як упав, так і встав, - то невелика біда.
А Ельпенор-бідолаха, із крівлі стрімкої зірвавшись,
Перед своїм владарем тінню блідою постав,
А через що, поки в небі Дедал опирався на крила,
Син його йменням своїм води безкраї назвав
Бо надто високо злинув Ікар, Дедал летів мірно,
Хоч і ті крила в обох не від природи були.
Вір мені добре прожив, хто вмів ховатися добре,
І поза межі, що їх доля вказала, не йшов.
Чи залишився б самотнім Евмед, якби по-дурному
Коней Ахілла баских так не запрагнув Долон
Сина б не бачив Мероп у вогні, тополями - рідних
Дочок, та богу в сини він Фаетона оддав.
Так от і ти непомірно високого лету лякайся,
Не відступай од межі, в пору вітрило згорни.
Гідний ти кращої стежки в житті; усю її змірять
І не спіткнутись, як я, - ось чого зичу тобі.
Щирим є зичення те, бо ти заслужив його, друже,
Вірним у будь-який час, теплим до мене чуттям.
Бачив я лихо моє тебе вразило так, що не менше
Ти, припускаю, збілів, закам'янів, ніж я сам.
Бачив я сльози твої, їх чув на своєму обличчі,
Пив їх, а з ними й слова - в дружбі зізнання твої.
Друга й тепер, хоч далеко він, прагнеш ти захистити,
Хочеш поправити чимсь ту непоправну біду.
Заздрості не накликай, про славу не дбаючи; мирно
Вік свій вікуй і до тих, хто тобі рівня, горнись.
Щодо Назона - то ймення саме, бо воно поміж вами,
Можеш, мій друже, любить; інше все - Понт ув'язнив.
Під Ведмедицею із Еріманту простелені землі
Нині тримають мене - льодом опалений край.
Далі - Боспор, Танаїс, болота несходжені скіфські,
Мало що скажуть тобі й назви місцевостей тих.
Далі - ніщо один лиш мороз, для життя непридатний,
Звідси до краю землі - горе! - рукою подать!..
Як же далеко вітчизна моя! Як далеко дружина!..
Як далеко все те, чим я колись дорожив!
Так, далина пролягла, й рукою до вас не сягнути,

читати