Завантажити

щойно,
Бо за свій твір не новий кари нової зазнав.
Видав пісні я тоді, коли, вже вершником римським,
Я перед пильним твоїм поглядом вільно пройшов.
Що ж Ті рядки, по-юнацькому складені, необережно,
Шкоду приносять мені, геть посивілому вже
Пізно, ой, пізно прийшла за книжечку давнішню кара!
Як же їх час оддалив - вірші ті й кару за них!..
Та нагадаю тобі, що писав я не тільки марниці
Часто і я піднімав чи не найбільше з вітрил.
Фасти віршовані склав - шість книг вони охопили;
В кожній - місяць один, й що в ньому є, описав.
Та до кінця не довів - через долю лиху полишити,
Цезарю, мусив я те, що присвятив я тобі.
Дещо вдалося мені й для високих котурнів укласти,
Й повагом мову вести, як і належить, умів.
Інше я також писав, хоч і тут довести все до ладу
Час не дозволив мені, - про перевтілення твір.
О, якби трапилось так, що ти, про гнів свій забувши,
З книги тієї велів дещо собі прочитать,
Хоч би тих пару рядків, де, від витоків світу почавши,
Оповідь я до твого, Цезарю, часу довів, -
Сам би побачив, скільки снаги давав мені в праці,
Як я про тебе й твоїх щиро, сердечно співав.
Жодним із віршів своїх не вколов, не дійняв я нікого,
Жодним - про злочин чужий навіть не згадував я.
Щирий у почуттях, не вливав я у слово отрути,
З жовчю змішувать сіль - це не моє ремесло.
Скільки людей, скільки віршів у нас - мене ж Калліопа
Лиш одного з-між усіх, Муза скарала моя!..
Все ж моїм горем, гадаю, ніхто з квіритів не буде
Тішитись, а співчуття - у багатьох я знайду.
Важко повірити в те, щоб за чесність мою наді мною
Після падіння мого міг посміятися хтось!
Ці, та й інші слова нехай божество твоє схилять
Батьку вітчизни, молю, ти ж бо - найвище добро!
Не до Авзонії, врешті, прошусь, хіба потім, як тільки
Довге вигнання моє гнів твій поволі зм'якшить, -
Ближчим, благаю тебе, і легшим зроби те вигнання,
Кару й провину мою вирівняй на терезах!


КНИГА ТРЕТЯ

1
Боязко входжу я в Рим величавий, книжка вигнанця,
Серцем, читачу, озвись - втомленій руку подай.
Хай тебе страх не бере червоніть через мене не будеш
Жоден на цих сторінках вірш не навчає любить.
Доля того, хто мене виряджав, не така, щоб те горе,
Те безталання моє він переводив на жарт.
Навіть той твір, що ним забавлявсь у зеленому віці,
Нині ненавидить він - пізно, на жаль! - і клене.
З чим приходжу, поглянь журба - це вся моя ноша,
Настрій-бо співу мого - з днями сумними в ладу.
З кожним другим рядком той вірш немов шкутильгає -
Чи від утоми, чи то вада в самій же стопі.
Де золотавість, де блиск, що від кедру й пемзи, спитаєш
Як мій владар, так і я - кращою соромно буть.
Літери он розпливлись то тут, то там, зауважиш -
Ронячи сльози, псував сам свою пісню співець.
Може, й не все, що тут є, - зразок латинської мови -
Теж дивуватись не варт серед чужинців писав.
Тож, коли ласка, скажіть, читачі, куцою податись,
Де мені крівлю яку, книжці-блукачці, знайти
Ледве знайшовся один, що на лепет мій одгукнувся,
Ледве один із юрби, врешті, дорогу вказав.
Хай тобі вділять боги, чого не вділити співцеві
Змогу на рідній землі гарне прожити життя!
Що ж, я готова. Веди! Дарма, що йду з краю світу.
Що суходоли й моря геть мене вибили з сил.
Рушили ми. Ведучи, пояснив він Он Цезаря форум...
Ми ж по Священній йдемо вулиці, знаній у нас.
Тут ось і Вести храм; її вогнище в ньому й Палладій;
Скромний будинок ось цей - древнього Нуми житло.
Вправо звернувши, сказав Палатину бачиш ворота.
Статор он. Тут і було місто закладене - Рим.
Поки на все те дивлюсь, розмаїттям блискучої зброї
Портик засяяв мені й крівля, достойна богів.
Певно, Юпітера храм - запитала я, бо над дверима,
Видно було, зеленів листям дубовий вінок.
Не сумніваюсь уже, - про господаря дому почувши,
Впевнено мовила я, - тут сам Юпітер живе!
Що означає, одначе, той лавр, що пишно розрісся,
Тінь розіславши густу біля високих дверей
Те, що дім заслужив на постійні тріумфи чи, може,
Те, що Левкадський Феб саме його полюбив
Чи він для себе лишень, чи для інших свято дарує,
Світлий ширячи мир ген по безкраїй землі
Може, це знак того, що вічно буде втішатись
Славою дім цей, як лавр - зеленню листя свого
Що ж означає вінок, із присвяти короткої видно
Цезарю від громадян, за порятунок життя.
Ще одного долучи до них, батьку, щедрий на ласку,-
Він, громадянин твій, на краю світа живе.
Не заперечить того, що скараний був справедливо,
Тільки не злочину тут - помилки він допустивсь.
Горе! Боюсь владаря, та й місця самого боюся!..
Кожен рядок у мені, літера кожна тремтить.
Бачиш Мої сторінки - одна тільки блідість безкровна.
Бачиш Нерівно іду, хистко ступаючи крок
О, якби знову, - зітхнулось мені, - за господарів цих же
Батько мій міг

читати