Завантажити

гніву твоєму
Ті, що схрестили мечі, разом дари несли в храм.
І, як твої вояки, перемозі над ворогом раді,
Так переможений рад, що над ним гору ти взяв.
Менша провина моя не знімав я меча проти тебе,
Та й до ворожих тобі не приставав я людей.
Морем, землею клянусь і тими, хто в третій стихії,
Як і тобою, хто став явним для нас божеством, -
Серцем тобі я сприяв, найвеличніший, чим іще іншим,
Чим, як не хистом своїм я прислужитися міг
Разом із людом усім, дрібна його крихта, просив я,
Щоб зоресяйних осель ти ще не скоро сягнув.
Ладан палив я тобі й, один з багатьох, я за тебе
Щиро всевишніх благав у всенароднім гурті.
Вже не кажу про книжки й вони, дарма, що провинні,
Всіяні йменням твоїм чи не на кожнім листку.
Глянь у поему про перевтілення - про неймовірне,
Більший мій твір, що його я до кінця не довів
Глянь - і побачиш, що й тут імення твоє прославляю,
Знайдеш і тут не один доказ мого почуття.
Годі, одначе, славу твою примножити віршем
їй, що сягнула висот, нікуди більше рости.
Все ж і Юпітер - а світ його славою повен по вінця -
Рад, коли в пісні гучній люд вихваляє його.
Мабуть, приємно йому, коли пісня богам нагадає,
Як то гігантів, було, з неба повергли вони.
Хай тебе інші співці звеличують словом належним,
Хистом щедрішим тобі хай проспівають хвалу.
Все ж, як жертвою сотні биків звеселиться Юпітер,
Так до вподоби йому й ладану жменька мала.
Серця не мав, далебі, став ворогом першим для мене,
Хто тобі жарти мої, вірші легкі, прочитав
Заздрісник той не хотів, щоб ти оцінив усе інше -
Де на поважнім ладу шану співаю тобі.
Хто ж, коли ти одвернувсь, може другом бути для мене
Іноді - сам собі я недругом стати готов.
Як лиш будинок почне осідати - він тут же вагою
Тіла всього на той бік тисне, який похиливсь.
Тріщина хай пробіжить - розсуваються стіни, й додолу
Падає з гуркотом він - сам під своїм тягарем.
Став я ненависним - ось плоди мого віршування,
Як мене ти оцінив, так, зрозуміло, й усі.
А, пам'ятаю, колись ти життя моє, звичаї, вчинки
Часто хвалив; саме ти в вершники вивів мене.
Хай це в рахунок не йде, хай чесність - ще не заслуга,
Все ж за собою вини, злочину не визнаю.
В добру годину мені судові довірено справи,
Де заслуховують їх десять по десять мужів.
Та й у приватних позовах я виступав бездоганно
Навіть як хто програвав - не сумнівавсь у мені.
Горе! Якби не та доля лиха, твій суд справедливий
Міг би не раз у житті порятувати мене.
Випадок збив мене з ніг; од першого натиску бурі
Зразу під воду пішов досі міцний корабель.
Не якась хвиля одна зробила це, моря частинка, -
Все воно вдарило враз, велет увесь - Океан.
Нащо завважив я те, за що мене так не злюбив ти
Нащо ж я сам себе нехотя винним зробив
Нехотя глянув, було, Актеон на Мисливицю голу -
Й тут же здобиччю став - сам для своїх гончаків.
Значить, пощади й од бога не жди, коли випадково
Ти перед ним завинив а чи образив його.
В той злощасний мій день, коли, кажу, я спіткнувся, -
Впав невеликий, та все ж незаплямований дім.
Хай невеликий, та з давніх часів порядністю знаний,
А благородству його всякий позаздрити б міг.
Не вирізнявся нічим - ні вбогістю, ні пишнотою,
Рівний між рівними був - простого вершника дім.
Та хоч не міг би він ні майном, ні станом хвалитись -
Хист мій не дав би йому нидіти у забутті.
Кажуть, що хист той я на пусте, на жарти розтратив,
Але ж імення моє світу відоме всьому.
Скільки-то світлих умів і знає Назона, й до кола
Славних обранців своїх, поцінувавши, бере.
От він і впав, хоч милий був Музам, дім під вагою,
Хай однієї, але досить важкої вини.
Так він, одначе, впав, що піднятися б міг із руїни.
Тільки б ласкавішим став, визрівши, Цезаря гнів.
Та й в покаранні видався він аж надто ласкавим
Я за провину свою гіршої долі чекав.
Ти-бо життя дарував, твій гнів не сягнув аж до смерті,
В міру могуттям своїм, принцепсе, ти скориставсь.
Ще ж і майна не забрав, зберіг нам батьківський спадок,
Мовби життя вберегти - ще не такий цінний дар.
Не засудив мого вчинку ти рішенням членів сенату,
Та й на вигнання мене суд особливий не слав
Словом осудливим сам, як личить правителю, виніс
Вирок і сам відплатив ти за образи свої.
Ще ж той наказ твій, додай, якщо йде мова про кару,
Хоч і суворий, а все ж - наче м'який водночас
Засланим названо в ньому мене, а таки не вигнанцем,
Легшою доля моя стала від слова цього.
Хто при здоровім умі, той вважає за кару найбільшу
Бути в неласці твоїй - мужа такого, як ти.
Все ж буває, що й гнів божества власкавити можна,
Після негоди хіба сяйвом не тішить нас день
Бачив я сам по враженім громом стовбурі в'яза
Золотогронна вилась - любо поглянуть - лоза.
Хай сподіватися ти не велиш, - сподіваюсь, одначе
Ось

читати