Завантажити

верхівки пожовклих дерев. Приготувався і я споглядати це феєричне дійство. Звідси добре виднівся небокрай. І тут налетіли-насунули ревниві хмари. Хижою зграєю. Усі у хвилястому, запіненому, сіро-чорному вбранні, подекуди зі сріблястим, мертвим відблиском. Насунули і швидко, майже брутально, загнали Сонце за обрій. А воно – беззахисне та втомлене, вистуджене осіннім вітром – не пручалося. Мовчки закотилося, ніби байбак до нори.
А що ж без Світила? Раптово змарнів світ. Оголилися, почорніли дерева. Зблякли фарби. Сірі будинки, шосе і тротуари. Та ще ота зухвала зграя ворон, що зловісно кружляє над Гришковим лісом. Як на погибель! В душу повіяло чимось холодно-ворожим. Захотілося тепла.

Але треба ж про сон...
Сон довго, виснажливо не приходив. У голові крутилися нав’язливими порошинками рядки Такубоку:

Хотів би я покласти в узголів’я
Перлини смутку,
Просвітчасті в прозорій синяві
І слухати до ранку,
Як стогнуть сосни...

Нарешті, під шум і стогін вітру за вікном, провалився кудись униз.
...Безлюдна будівля, схожа на покинутий замок. Даху, напевне, не було, бо вгорі проглядалися зорі. Багатоступінчасті переходи, безкінечні лабіринти, прозорі куполи, арки. Звук падаючих крапель води та шурхіт чиїхось крил...
Я дуже поспішав отим замком, майже біг. Бічною галереєю заклопотано прошмигнула сучка. Вона ніжно тримала-переносила в зубах цуценя. Зупинився у величному круглому залі, де з куполу моторошно нависали марсіанські дюни в лабіринтах ночі. (Космічні фото їх колись бачив у журналі.) Перелякано та заніміло втупився в це фантастичне божевілля ліній, магічне нагромадження кольорів. Диво, яке відтворити художникам не під силу. Здавалося, ось-ось – і дюни вихлюпнуться на голову розпеченою лавою. А я зникну, змалію, розчинюся у магмі до дрібної піщинки, до первісного атому.
І тут, десь згори й трохи збоку, долинув знайомий жіночий голос. Такий рідний, бажаний, давно не чутий. Жінки не бачив, лише спадали її слова. Вона промовляла моє ім’я, кликала, манила кудись у височінь...
Далі – моторошна, прискорена зміна кадрів – і я вже лечу... священним ібісом. А там унизу бачу ніби не своїми, а чужими очима, як пропливають намібійські серпасті дюни. Височенні, чарівні у своєму забарвленні та неймовірному вигині. Червоні дюни течуть пересохлим руслом ріки, насувають на змертвілу чорну западину, спадають до океану. Вервечка вибілених сонцем слонів на піску та самотній гривастий лев, що простує запіненим узбережжям. Видовище здавалося напівреальним. Чомусь вірилося, що ці гори піску насипалися сюди, на Землю, із Червоної планети, що це – ті ж самі дюни...
Мені так легко і радісно на душі. Не тому, що Сонце близьке та лагідне. Не від того, що лечу й бачу фантастичні за красою пейзажі. А тому, що не один... Поряд Вона! Та, що покликала...
Прокидаюся дитинно-усміхнений. Боюся ворухнутися, щоб не сполохати крутіння внутрішнього кінопроектора. Сон вдруге проступає у найдрібніших деталях, у найтонших відтінках забарвлення. Аж до останньої пір’їнки на крилі... Нірвана!
Вранці, наспівуючи мелодію світлої балади П’єра Ґару “Gitan”, поспішав на роботу. Споришевим моріжком, навпростець, через шкільний стадіон. Обабіч кумедно паслися у траві горлиці. Навпроти, на даху багатоповерхівки, розташувалася добра сотня вчорашніх ґав. Пунктирним рядочком, із чітким проміжком поміж себе. Вони сиділи на дротяній огорожі. Зледачілі, чорні, крикливі, пузаті.
– Чого повсідалися, чорноокі? Невже заморилися літати зграєю? А я цієї ночі пролетів ібісом від Марсу до Намібії! І не втомився. І хочу ще! Запитаєте, дзьобаті, чому? А тому, що тільки удвох і дуже близько – око в око, крило в крило...
Тому, що немов одним птахом.


7.

Ріо, гора Корковадо


Привіт! А тепер ти де?
В Ріо
No way!
А чого ти дивуєшся? Стоп! Невже знову?
Так, знову збіг! Де саме ти?
На горі Корковадо біля Ісуса Іскупителя. А ти?
А я якраз навпроти, їду фунікулером на Цукрову Голову. Подивись у мій бік.
Дивлюсь.
Щось бачиш?
Бачити не бачу, але уявляю. Ти в зеленому?
Так. У тебе бінокль?
Ні. Я здогадався. Я дуже хотів би тебе бачити в зеленому... Навіть на нашому весіллі...
Ти знову?
Так, а що? Я не втрачаю надії.
Ти ж розумієш, що спершу тобі доведеться вбити мого чоловіка. А я цього не хочу
Просто розлучися
Не можу. Ти ж знаєш, я потурчилася-побусурменилася
Заради лакомства нещасного
Не іронізуй. Ти ж знаєш, бразильські камінчики – моя пристрасть
Ну кажи вже, якого тобі подарував чоловік на цей раз?
Аквамарин
А як тобі мій смарагд? Сподобався?
Він дуже милий. Я його не знімаю з пальця навіть на ніч
Really? I love you
<...>
Чуєш?
<...>
Ти де пропала?
Вибач поповнювала рахунок. Що ти робиш?
Тут якісь кумедні істоти схожі на мініатюрних мавпочок з довгими хвостами. А ти що робиш?
П’ю сік маракужі з льодом
Не дражни. Де

читати