Завантажити

навіть того безпечного смерчу, що ми бачили дорогою сюди. Так принаймні видається.

Двійко маленьких дітей. Чоловіка немає. Про нього не говорять. Я бавлюся зі старшою дівчинкою. Їй не більше трьох років, вона тягяє мені свої іграшки: рожеві ляльки, пухнасті собачки, будиночки з пластмасовими меблями. Вона хоче їхати з нами, але ми прощаємось, проминаємо два квартали і повертаємо на стоянку придорожнього ресторанчика. Навколо нього – купа автівок. Надзвичайно привабливе місце, пояснює Мадона, тут за десять доларів можна їсти поки не тріснеш.

У ресторані велелюдно, усі тут перебувають у нетерплячо-піднесеному стані. «Сховай свого гаманця, - командує Мадонна, - ти наша гостя». – «Звідси до мосту далеко?» – «Це зовсім поруч, - відказує Мадонна, беручи до рук гігантську тарель. - Спочатку поїмо».

Філ та Мадонна ведуть мене за собою, набирають по три-чотири різновиди салатів, зосереджено обходячи навколо буфей – гігантської харчової конструкції з кількох десятків ємностей, заповнених їжею. Я роблю те саме. Повторюю за ними цей збуджений танець живота зі зміною великих ложок, занурених у поклади соєвих бобів, спаржі та бебі-корна, з почерговим витягуванням шиї та повертанням голови вправо-вліво, визначаючись з вибором з-поміж безлічі салатів: овочевих, макаронних, рисових, рибних, м’ясних…

Я не витримую напруги, я сходжу з дистанції саме на цій салатній стадії, добросовісно спорожнивши пантагрюелівську порцію.

Через півгодини чекання я вже переконана у тому, що нам сьогодні не судиться побачити жодного мосту округу Медісон. Жодного. З такими нездоланними перешкодами на шляху нам це нізащо не вдасться.

Поки Мадонна і Філ поглинають супи, мені вдається відновитись, але сили виглядають нерівними. Я ніби й готова розділити загальний ентузіазм, але дрібні шматочки гов’ядини під солодким соусом, які мені завбачливо приносить Мадонна, залишаються практично неушкодженими. Цей атракціон зі зміною брудних тарілок на чисті не усім до снаги. Я хочу на свіже повітря, але мушу чекати, поки Мадонна не скуштує епл-пай. Яблучний пляцок – її слабкість, особливо якщо пляцок гарячий, а морозиво нагорі холодне. Філ сидить поруч і розслаблено длубається зубочисткою у зубах. Він вже не в стані оцінити десерту, він змушений повірити дружині на слово: пляцок фан-тас-тичний.

Розплачуючись на касі, Мадонна запускає пальці у вазочку з прозорими льодяниками, і видає нам по цукерці – за хорошу поведінку за столом. Ми і справді почуваємось поруч з нею слухняними дітьми. Цікаво, що відчуває вона у ліжку зі своїм Філом…

Критий міст Роузмен. Той самий, з роману. До нього, виявляється, не так вже й близько. «The Bridges of Madison County»! – усміхається Мадонна, вказуючи розкритою долонею на дерев’яну будівлю над річкою. Вона ніби знайомить нас. Їй щиро хочеться догодити мені, влаштувати такий десерт до попереднього задоволення, який би я оцінила. «Це той міст, яким Франческа прогулювалась, а Роберт її фотографував?» - запитую, виходячи з машини. «Це він», - ствердно хитає Мадонна головою, озираючись натомість за підтримкою до чоловіка. «Тут вона залишила йому записку із запрошенням на вечерю», - додає вона.

Старі грубі балки під ногами сухо озиваються на кожен крок. Криті дерев’яні мости практично ніде не зустрічаються, вони давно стали раритетом. Філ охоче пояснює, що колись основу мостів, викладену дорогими балками, затуляли від вітру, дощів та снігу дощатими стінами та дахом. Завдяки цій запопадливості деревину підлоги доводилось міняти не так часто, тому особлива краса мостів округу Медісон має приземлене й практичне підгрунтя. Однак час дерев’яних критих мостів давно минув, залишивши по собі ностальгію невідомо за чим.

Роман Уоллера я читала давно, саме у той період, коли залишалось зробити один крок, один останній крок – і усе у моєму житті докорінно змінилося б. Під вікном у вечірніх сутінках чекала автівка з чоловіком за кермом. Інший чоловік сказав мені: а куди це ти зібралась? Хоча я була у домашній футболці та старих джинсах. Мені залишалось переодягнутись і перейти на другий бік – від берега до берега, по уявному мосту, щоб відчути буквальність виразу «спалити за собою міст».

Цей міст, теплі боки якого я нині торкалась долонями, насправді був дивним видовженим будинком, обабіч якого тягнувся битий шлях. Гігантською намистиною на сірому шворку дороги він тримав на собі увесь простір округу Медісон. Дорога пірнала під цей міст – і виринала вже на іншому боці. Я пройшла його наскрізь під дощатою стелею, прислухаючись до своїх кроків. На другому березі колись повноводної річки усе було те саме. Однак того давнього вечора я не зробила цього – не перейшла на інший берег.

Я не зробила цього. Донька протупотіла коридором назустріч чоловікові, який щойно здивовано скинув брови: а куди це ти зібралась?.. «Сьогодні твоя черга читати казку!» - вигукнула вона йому.

Мені залишалося одягнути дитину і щось сказати. Чи мовчки залишити записку. І вийти з дому. Але я почула, як мала сказала: «Сьогодні

читати