Завантажити

скоро буде решта. Звісно ж, ти все правильно зрозуміла: ця сума – не від головного редактора сайту. Між іншим, у нього зараз теж виникли серйозні проблеми. Просто є люди, які зацікавлені у всій цій історії. Розумієш?
Насправді я зараз дуже близько від тебе, але поки що ми не можемо зустрітися. Зателефонувати теж, на жаль, не можу. Полонений Долею. Не бійся, Доля – не блондинка. :)
А знаєш, до якого висновку я вчора прийшов? Необхідність втечі від обставин – це ж найкращий привід для втечі від самих себе! Розумієш, про що я? Кожна людина бодай раз у житті повинна відчути справжню небезпеку. Саме тоді втеча стає порятунком.
. . .
Й-єсть! Мені це вже починає подобатися. Все життя я таємно мріяла про якісь захоплюючі пригоди. Нарешті моя мрія почала збуватися!
Щойно я повернулася з прогулянки. Фух, стомилася!.. Але вражень – цілих два гігабайти пам’яті на фотоапараті! Бачила руїни фортеці, побувала в якомусь старовинному монастирі, потім добрі дві години блукала вуличками старого міста, де продаються усякі сувеніри: різнобарвні килими, плетені квіти, шкіряні черевички, золоті прикраси, картини, найрізноманітніші східні солодощі… Майже як у нас, на Узвозі. Дещо купила собі напам’ять. Пообідала в одному затишному ресторанчику з національною кухнею. Смачно. Пройшлася вздовж річки, натрапила на один красивий парк. Не знаю, чому, але пригадала, як ми з тобою їздили по гриби. Пам’ятаєш, два роки тому?.. Ми тоді назбирали три великих пакети піддубників і білих... А потім, щасливі, випили пляшку вина й вирішили заночувати прямо в лісі, на розкладених сидіннях твого старого “форду”. То була одна з найромантичніших ночей в моєму житті!.. Пообіцяй, що коли весь оцей абсурд нарешті закінчиться, ми знову гайнемо десь в якісь хащі, подалі від усього й усіх.
Обіцяєш?
Адже тікати від себе не обов’язково так далеко. Можливо, справжня втеча взагалі не потребує жодних відстаней. Варто над цим подумати.
Надворі вже пізній вечір. Спраглий відпочинку люд гуртується під нічними барами. З кожного закутку грає своя музика і все зливалося в один химерний оркестр, в один абсурдний, багатомовний спів. А димарі розносять запах спаленої деревини – запах домашнього затишку й родинного тепла…
Цілий день я проблукала містом, але знову тебе не знайшла. :(
. . .
Кицю, а знаєш, що найцікавіше? Тікаючи від самих себе, ми наздоганяємо теж – самих себе. Не знаю, чи маємо шанси. Але, принаймні, спробуємо не зупинятися на півдорозі.
. . .
Знову загадки. Де ти? Хоч натякни.
. . .
На кордоні.
. . .
???
. . .
На кордоні з самим собою. Якщо вдасться його перетнути – з важким багажем, без візи (хоч і не без віри) – тоді все буде гаразд!





12.

Бонн-Варшава
@

Бонн, 17 грудня 2011 р.
Дорога Даночко, сьогодні телефонувала до тебе, але мама, впізнавши мій голос, відразу повідомила: «А Данусі ще немає зі школи…» Будеш сміятися, але в моїй уяві відразу намалювалось задиркувате дівча у коричневій шкільній формі та величезним білим бантом на півголови! Так що, пані Даніело, шановна вчителько Католицької школи, лише одна мамина інтонація скинула тобі з пліч якихось років так «надцять» та всадовила за парту. Подумалось, доколи живі наші мами, доти будемо відчувати оте цукеркове дитинство, бо з ким, як не з ними, зможемо почуватись вічними дітьми (з сивиною, а чи з болячками, а чи ще там якимись «родзинками»)? Моя мама і досі перепитує: куди я йду, о якій порі повернуся, і обов‘язково наголошує, щоби одягалася по погоді. А між нами дві тисячі кілометрів! І я вже сама – двічі мама! А для неї існують якість такі константи, які не дозволяють мені змінюватись, що нівелюють відстань між Києвом та Бонном. Дивно, скажи…
Як там у Варшаві зі снігом? Бо у нас – ніяк. Зате ледь не кожного дня у нашій землі (NRW) йдуть штормові попередження. Я, зазвичай, до таких попереджень ставлюсь скептично, але сьогодні на мене упала оленяча голова! Не знаю, як вона мене не прибила, бо встигла відскочити, зачепила лише плече (синець на пів руки).
Розказую: сьогодні вирішила нарешті вибратися до різдвяного ярмарку (Weihnachtsmarkt), без дітлахів та чоловіка - як самостійна незалежна жінка – скуштувати смажених шампіньйонів та випити келишок Gl?hwein. Тутешні ярмарки – це треба бачити на свої очі: старовинні дерев‘яні будиночки, якими заставлені усі центральні площі міст, а в них – смакоти сила-силенна, яку їсти-не-переїсти! І кожен такий будиночок – це витвір мистецтва: з оригінальним оздобленням, різнокольоровими ілюмінаціями, різдвяними атрибутами… А я, як та сорока, що обирає те, що блищить найдужче, обираю, де тих оздоб на будинках найбільше. Вибрала – з оленячою головою, а вона, голова, візьми та й увірвись, та й полети донизу! І як я встигла відскочити – сама дивуюсь… Бо двійко справних бюргерів ледь-ледь ту голову спромоглися до

читати