Завантажити

гендлярам. За одну таку «ходку» заробляла свою місячну платню. Ризикувала... Уяви собі велику сумку (мама проносила її на борт літака яко ручну кладь), а в ній – наповнені водою поліетиленові торбинки з рибками. Аби рибки не задихнулись треба було непомітно підкачувати торбинки кисень з кисневої подушки. Непомітно, бо інакше міліція могла втрутитись, а ти ж сама розумієш, які то були часи.
У нас вдома був великий акваріум, туди ми тимчасово випускали привезених рибок. Одного разу мама поспішала на літак «Львів-Одеса» й попросила батька, аби той звечора залив в акваріум воду, щоби з неї випарував хлор. Звісно, що татунцьо моментально забув про її прохання, тим паче, що тоді, здається, навіть і не ночував вдома. Воду налляв тут же перед маминим поверненням... Знаєш, моя дорога Таню, у мене закарбувалась у пам*яті така картинка: моя мама стоїть перед акваріумом з агонізуючими чорними скаляріями й безсило плаче... Рибки спливають на поверхню води, наче пелюстки якоїсь фантастичної квітки, а у молодої ще, хоч вже втомленої життям жінки беззвучно здригаються плечі, котяться сльози, а в очах такий огром безнадії, що й не передати... Відтоді я не люблю акваріумів.
А зараз моїй мамі вже 76. У неї завжди був важкий характер, тож я її позаочі часом називаю нашим домашнім Піночетом. Вона й далі намагається командувати всім і всіма, але важко дивуватись – багаторічна звичка... Мене це, звісно, нервує, бо я – це Піночет номер два. Тобто, якщо жити під одним дахом, то це на одного диктатора забагато. Мене також дратує її звичка голосно молитись (Господь же не глухий!), включати радіо й телевізор на повний регулятор чи вперто все переставляти й перекладати по своєму... Нервує звичка кумулювати у нескінченність порожні слоїки з-під майонезу, забувати включати кухонний витяг й недомивати місцями посуд. Вона страшенно ображається, коли зауважує, наприклад, що я перемиваю щось після неї, грюкає тоді дверима і голосно декларує: «Робіть собі все самі, бо я більше вдома пальцем не ворухну!» Проте вчора, коли ми з нею пили в кухні чай, вона сказала мені:
- Знаєш, як тільки подумаю скільки мені років і що мені скоро вже помирати, то стає так страшно...
Віриш, Танечко, мені наче хтось лещатами серце стиснув . Звісно, що хтось молодий може померти, але ж старий мусить... Я почала говорити їй щось втішне, пробувала сама ледь не розплакалась від отого її обеззброюючого признання. Усі оті мої чіпляння, вся ота моя дратівливість видались мені такими дріб*язковими і недоречними. „?pieszmy si? kocha? ludzi, tak szybko odchodz?” – написав ксьондз Твардовський. Не дай Господи, аби наші серця мізерніли для людей, тим паче для наших близьких.
У Варшаві теж немає снігу, натомість сіро, понуро й сиро. Часом падає дощ. І лише святково прикрашені вітрини, ліхтарі й фасади будинків все ж таки створюють оту хвилюючу заповідь свята. Попри те обличчя у людей далеко не завжди радісні. Безробіття, криза, невпевненість у завтрашньому дні, самотність і хвороби – все дається взнаки. Але вчора, посеред натовпу, я побачила неймовірно красиву дівчину, що несла у горщику велику червону різдвяну зірку. Висока, струнка... При тім легка посмішка, темні сяючі очі сарни, тонкі риси й начебто недбало, а разом з тим гарно закручене рудаве волосся на потилиці... Невимовна, майже неземна краса, що пливла собі прекрасним кораблем посеред моря житейської суєти... Танечко, я дослівно лікуюсь такими обличчями, коли вихоплюю їх зі стрімкого людського потоку.
А от відносно Твоєї пригоди з оленячою головою скажу лише одне: якби на Твоєму місці опинилась якась фрау пенсійного чи передпенсійного віку, то її, у кращому випадку, почастували б пряником :)

Бонн, 23 грудня 2011р.
Дорога моя, наші «піночети» не здаються, і дякувати Господу. Хоч моя мама, що на неї зовсім не схоже, останнім часом часто повторює: «старість, доню, препаскудна річ». Я не зовсім розумію, де та старість для мами, адже їй лише торік виповнилося 60. Хіба це старість, скажи, Даночко? А може я втратила орієнтири між двома державами і заплуталась у тій відносній шкалі, за якою людина живе і розвивається…
Хоч насправді жодної межі між людьми не існує: усе це домисли, непорозуміння, міфи, які розповсюджують та плодять «русо-туристо». Мене дратують ті, нині модні, сучасні «заробітчанські» теми, якими просто кишить наша література. Оте вічне українське несусвітнє горе-гноблення, очевидно, у нас в крові. Бо якщо людина є рабом за власним переконанням (вихованням?!), рабство вона буде сіяти та плодити, до якого берега би не прибило її. Невже із часів «Камінного хреста» Стефаника нічого у нас не змінилося?
Я би могла назвати свого прадіда Федора заробітчанином, так. Бо він у 1910 – 1916 роках двічі їздив до Америки ЗАРОБИТИ грошей на нову майстерню, такої не було тоді у жодного господаря на селі, та на придане дівчатам, бо ж мав шість дочок і трьом із них зумів дати вищу освіту. І якби не тих шість дочок, то, може, ніколи б і не повернувся додому. Бо, як бабця розповідала,

читати