Завантажити

до останніх своїх днів проклинав «бляцьку совіцьку власть», що пограбувала майстерню, замордувала єдиного сина, от хату розібрати на каміння не подужала…
І досі стоїть дім прадіда та обійстя з городом, як острів, як пам‘ятник, де господарювали вже по смерті батька три вчительки: Неоніла Федорівна, Марія Федорівна та Ольга Федорівна. Дві з них не одружились, а Ользі Федорівні так чомусь Бог дітей і не дав.
А про дітей – це взагалі окрема тема. Моя сусідка, Дусса, таки загриміла цьогоріч до альтенхайму. Чотири роки воювала із власною донькою, яка вже разів кілька намагалася влаштувати її до будинку престарілих. Але я не засуджую. Це також безглуздо сидіти у власному домі, як у гробі, з якого вже немає сили вийти, в оточенні привидів минулого, старих фотокарток, нікому непотрібних горіхових шафок, поточеними шашелями, з пожовклими, від старості гардинами на вікнах. Якщо діти далеко і не мають змоги доглядати батьків, то мусить же бути якийсь гуманний вихід? Принаймні, ми також кожного дня відводимо своїх дітей до садочка, бо не маємо фізичної змоги усі 24 години бути з ними. Не даремно кажуть: старе – як мале. Одна із сестер моєї бабці постійно жалілась, що ніхто їй на старості не подасть і кварту води, дітей вона не мала. Але, Даночко, навіть при дітях так може бути, що кварти води однак не буде кому подати… Хіба що сусідка, почувши приглушений стогін про допомогу, зможе прийти, порятувати. Думаєш, скільки разів доводилося прибігати до своєї старої Дусси, зводити її на ноги і викликати швидку допомогу… Останній такий виклик виявився таки дійсно останнім: з госпіталю вона додому не повернулася, її відвезли до альтенхайму. Влітку будинок продали і тепер я маю нових сусідів.
До речі, Гелена, так тепер звати нову господарку Дуссиного будинку, походженням з Казахстану (хоч насправді її сім‘я - це етнічні німці). Гелену привезли батьки до Німеччини у шестирічному віці. Спілкуємось ми німецькою, оскільки російської вона майже не пам‘ятає.
А загалом той закапелок Бонну, де є тепер наш дім, - це таке собі містечко в містечку. Наш Ellig, а на цій вуличці приблизно шістдесят приватних будинків, був колись побудований у 1953-1955 роках для працівників міністерства оборони, що знаходиться всього за два кілометри звідси. Те покоління (а ще – їхні діти та онуки), що заселялося у п‘ятдесятих роках, переважно живе тут і до цього часу. Ми були чи не першими іноземцями, які оселилися на «їхній» території. Чи сприйняли вони нас вороже? Ні. На початку відбувався певний процес звикання, насамперед, не стільки для них, скільки для нас. Скажімо, легше жити у багатоповерховій будівлі, де живе багато людей, кожен у своїй квартирці, і ніхто ніким особливо не цікавиться. Але тут – інше. Ти бачиш своїх сусідів кожен день, наші садки дуже щільно знаходяться одне біля одного. Мої діти граються з їхніми дітьми, ми ходимо одне до одного на гостину, і знаєш, якогось особливого поділу на «їхнє» та «наше» насправді не існує.
Є просто люди, є традиції, а все інше – міфи та стереотипи, котрі ми самі створюємо і самі ж потім їх спростовуємо.

Варшава, 24 грудня 2011р.
Таню, тема дійсно модна. І нікуди від цього не подінешся... Згідно статистики понад три мільйони людей з України роз‘їхались по світах, аби заробити на прожиток собі й своїм родинам. Як їхали сто років тому, так їдуть і тепер. Їдуть будівельники, медпрацівники, селяни, вчителі, студенти... Старі й молоді... І платять за це власним здоров‘ям, розваленими сім‘ями, депресіями і ще дідько знає чим. Бо ж працюють переважно сумлінно, але не завжди легально й не завжди за відповідну платню, без відрахувань у пенсійний фонд і медстрахування. Я нещодавно дивилась по польському ТБ передачу про українців, що працюють у Польщі. Працедавці переважно хвалили своїх працівників, мовляв, працьовиті, відповідальні, є на кого покластися. Висловлювались і робітники, хтось із них був більше задоволеним, хтось менше – працею та відношенням до себе господаря. Та коли серед них одна жіночка середніх літ раптом почала плакати-заводити: «Людоньки добрі, та я така щаслива, що я тут... Та хіба ж я у себе вдома так їла-пила, як отут? Та хіба ж мені так добре було іще десь...», то мені стало страшенно неприємно. У неї була інтонація чи то плакальниці, чи то жебрачки. Якби я була поряд, то боляче копнула би оту кобіту. Чи добряче трусонула би нею... Хіба можна отак принижуватись, скажи мені, Таню? Адже баба живе не з милостині, яку їй подають, а з того, що працює, як віл, на оте своє «їсти-пити»... Звідки ж у деяких людях оте собаче запопадливе вихляння хвостом, якщо вони насправді нікому нічого не винні?!
Ти пишеш про стереотипи... Так, для тих же поляків стереотип українця суттєво різниться. Моя варшавська знайома постійно хвалить лікаря-українця, що допоміг їй пройти важкий курс реабілітації після складної операції хребта і фактично навчив ходити віднова. Пані Гонората ніколи не була в Україні, та вона тепер свято переконана, що всі

читати