Завантажити

Неусвідомлений «месседж»? Що мій сакральний, втаємничений голос транслює для твого сакрального втаємниченого вуха? Щоб уберегти щось вкрай цінне, вкрай важливе від стороннього і чужого? Ніби хтось у мені шифрує для тебе особливо інтимні повідомлення. І потім отримує від тебе такі ж. Ось так роками ми «флудимо» один одного і не знаємо, що то навіть не ми спілкуємось, а якісь «над-ми», «супер-ми». І ще ж, мабуть, глузують з нашої із тобою недалекості. Смакують нашу приземленість, як якісь соціально розбещенні німці поблажливо всміхаються з українських стандартів життя із його «мінімальним прожитковим мінімумом».
Хоча я-от зараз теж вже, наче, «європейка». Принаймні, для своїх обнадійливих рефлексій. І коли зранку біжу на роботу. У своєму красивому пальті, кольору пряженого молока. У своєму немодному, і мабуть не зовсім в колір до усього іншого, однак таки стильному шальку. Чи можна вловити в мені чужинку? Що видає у мені в цю мить приїжджу? Може це відчувається в якісь особливій «природі» людини? Знаєш – я часто над цим замислююсь. Все життя мені здавалося, що я легко пристосовувалася до нового середовища. Здатність до мімікрії – це одна з моїх чеснот. Говорять, що це взагалі особливість українців. Ми, як пацюки чи таргани – нас можна закинути будь-де і ми виживемо, пристосуємось… Коли у майбутньому знадобиться якийсь особливий підвид людей, яких треба буде використовувати для заселень незатишних хижих планет – українці в цьому будуть просто незамінні.
Часом я запитую у когось зі знайомих – чи можна вже прийняти мене за місцеву. Лідія починає сміятись, ніби я розповіла якийсь жарт і не відповідає (а що мені залишається? Я теж починаю сміятись, ніби дійсно пожартувала). А Паула, не замислюючись, говорить «Так». І ця її готовність видається мені лише знаком ввічливості, щоб не образити мене.
Але що це «бути римлянином»? Часом мені здається, ніби оті «місцеві» ненавидять своє місто. Вони, мов рак-відлюдник – живуть у старій красивій мушлі. Носять її із собою всюди. А вона все обростає новим поліпами. Рік за роком стає більшою, громіздкішою, страшнішою. Та рак не може її скинути. Ця мушля наче вросла у нього, стала частинного його хітинового панцира… Він повзе, а всі озираються йому вслід – думають, що то за дивне створіння? І як він, бідолашний, тягне на собі це?
Рим втомлює. Часом у ньому шукаєш не-Рим. Йдучи з квартири, що її зараз винаймаю, я часто обираю довшу дорогу через Viale 30 Aprile. Це така дивина! Ніхто з місцевих не знає звідки ця назва. Ну, звісно, це якась визначна дата, але що вона значить – загадка. Навіть самі мешканці 30 Квітня знизують плечима, коли питаєш у них про це. Хоча у скількох я цікавилась? Спитала у двох перехожих і опитала друзів. Це ж Рим. Він не тільки серце простору, але й часу. Якщо колись це листування вийде з наших берегів і затопить чиїсь очі, то я залишаю за собою право на вислів «Усі календарі ведуть до Риму». Якщо коли-небудь ти приїдеш сюди, то відчуєш це… Viale 30 Aprile я люблю за те, що тут ніби потрапляєш в якийсь «римський штиль». Трастевере, район якому він належить, з’явився ще в античні часи, наказом Октавіана Августа (сина «того самого Цезаря»). Гетто для іноземців на багато століть. У Середньовіччі будинки тулились тут один до одного в безжальній боротьбі із вуличками і дорогами – типове європейське видиво. Але чим далі ідеш від мосту Чотирьох голів вглиб старої архітектури, тим більше навколо дерев і кисню. На 30 Квітня старовина відступає, випускаючи тебе в щось рідне і близьке. Майже все те саме можна побачити у нас на правому березі Дніпра. Тільки чистіше. Стіни будинків помальовані в кремові кольори не лише з фасаду. Навколо повно платанів. У радянські часи їх багато саджали на сході України. Плямисті велетні, що раз на рік, як змії, скидають шкіру (навіть кора їхня схожа на луску!).
Тут і є «часова яма». Суміш архітектурних стилів. Повоєнне зодчество з блідими відтінками конструктивізму й суто моїм уявним сталінським ампіром (звідки тут (!) ця збочена асоціація?).
Для туристів тут немає нічого прикметного і цікавого. Навпаки, їм ця вулиця може видатись нудною і аж надто вже спокійною. Місцина для затишного проживання добропорядних громадян Риму. Чула якось, ніби тут знімають квартири місцеві знаменитості – політики, співаки, актори. Утаємничені від усіх барлоги – запасні аеродроми вдалечині від котеджів, де шпигують папарацці. Нори для секретних кохань і брудних справ, котрі майже ніколи не вибираються на світло з затінку щільно запнутих портьєр і жалюзі на вікнах. Я стільки ходжу тут, що може якось і зустріла когось із цих селебретіс, але ж хіба я знаю їх? Пройшла повз – для мене це звичайний мешканець Viale 30 Aprile. А може й хтось із них з підозрою примітив, що я тут швендяю. Чого ходить? Рознюхує щось? Яка в неї сумочка – чи влізе професійна фотокамера?
Я люблю бувати тут, бо ця вулиця нагадує мені про дім. Не вистачає тільки лавочок. Щоб можна було їсти персикове чи м’ятне морозиво і невиховано гойдати чобітком у

читати