Завантажити

присутності інших – а раптом здогадаються і почнуть сміятися? Тому мріяла вона лише уночі, коли всі лягали спати, залишаючи її на самоті. І в ці ночі вона бачила дивовижні сни про принців та принцес, про лицарів та чарівників.
А ще їй снилися дракони. Так, саме дракони. Вони були не такими, як їх зображають в наших дорослих казках. Це були справжні добрі дракони. Вони допомагали людям, і боялися їх лише лихі чародії та злі чорні лицарі, бо дракони мали дивовижну силу читати людські думки. І якщо у голові людини проносилася бодай одна лиха думка, дракон, що був поруч, назавжди покидав цю людина. А як же жити у світі без власного дракона?
Ось такі сни бачила вона, і мала мрію – знайти свого Дракона.
День здивував уже тим, що розпочався якось неочікувано. Він увірвався крізь подвійне скло з диким радісним потоком життя і сонця. Це був саме той День, коли мають справдитися всі найзаповітніші мрії та найпотаємніші бажання. Вона відчувала це, і тому довго не хотіла вибиратися з-під ковдри, намагаючись продовжити передчуття казки.
Раптом двері відчинилися і вона не повірила своїм очам – перед нею стояв справжнісінький Дракон! Саме такий, якого вона собі уявляла. Він увійшов до кімнати і сказав: “Привіт! Називай мене Дивак. Я буду твоїм власним Драконом. Що б з тобою не трапилося, назви лише моє ім’я, і я буду поруч. Але пам’ятай – це таємниця. Її знаємо лише ми.” У неї аж перехопило дух. Це було неймовірно і чарівно. Вона мала свого власного Дракона…
Що було далі?
Далі було доросле життя. Вона виросла і забула про Дивака. Але коли їй було дуже-дуже самотньо, вона згадувала, що колись у неї в житті була справжня Казка, і від того ставало тепло і затишно…

P.S.: Сьогодні такий чудовий ранок. Зі мною трапилося щось дивовижне. Здається я ...


19.

Мікрорайон Табли поблизу урочища Чонки


@

Наснився дивний сон. Французький. Ніби перебуваю у великому місті. Здається, це Париж. Примандрувала сюди з такими ж туристами, як і сама. Серед них у мене не було давніх знайомих, довідалися одне про одного вже дорогою. Нас поселили в передмісті у затишному готельчику з квітучою галявиною. Раптом опиняємося в самому місті, в начебто Українському домі.
Дивна споруда: велика, громіздка – мало не на цілий квартал, давно не ремонтована, з відпалою штукатуркою як зовні, так і всередині будівлі. Змінюється й атмосфера довкола. Я перестаю впізнавати і розуміти людей, хоч вони й розмовляють українською. Стою в тісному передбаннику. Двері зачинені, в них віконечко на зразок ізоляторного, що затулене фанерою. Відхиляю її і спостерігаю за тим, що діється на вулиці. Там клубочаться рожеві хмарки, крізь які шугають поліцейські автомобілі з увімкнутою сиреною. Здається, в місті розпочалася газова атака. Та жодного запаху не чутно.
До віконечка підходить поліцейський – високий на зріст, опасистий, з важким ціпком у руках і вказує мені на мигах, що слід зачинити віконце.
Рушаю в глибину будівлі, намагаючись знайти когось зі знайомих. І виявляється, що Український дім – це величезний госпіталь з безліччю палат, у яких лежать хворі. Долинають розмови про те, хто й скільки заплатив за операцію, у кого які надії на виживання. Уві сні я розумію, що про інше тут не говорять, що краще взагалі тут мовчати.
Довгим коридором прудко біжить до маніпуляційної медсестра з набором інструментів. На підлогу в неї падають ґумова трубка, кілька папірців та окуляри. Вона цього не помічає, поспішаючи. Я мовчки піднімаю окуляри. Кудись поділися мої, і мені потрібні оці, щоб прочитати, що ж написано на загублених медсестрою папірцях. Зникла й моя сумка. І тільки в кишені – мобільний телефон. Туди ж кладу й підібрані блокнотні листки. На одному з клаптів знаходжу твій номер телефону. Ти, виявляється, живеш у Парижі, і мені, можливо, пощастить зустрітися з тобою. Ховаю папірець глибоко в кишеню і йду далі. Визріває потреба покинути госпітальне приміщення Українського дому якомога швидше.
Спускаюся напівзруйнованими сходами на долішні поверхи. З найнижчої сходинки доводиться стрибати мало не сторч головою. Ніг не ламаю. Приземляюся вдало. У велетенській залі, схожій на фойє, стелю підтримують колони, подібні на сталагміти й сталактити, що зрослися, досягнувши вершин одне одного. Вони небезпечно потоншені в місцях цього зрощення й подібні на термітники – такі ж глиняні й з безліччю отворів, ніби поточені шашелем. У залі діти й дорослі безжурно святкують Новий рік, порепані колони прикрашені ялинками та всілякою яскравою мішурою. А головна ялинка чомусь стоїть на виході, без жодних прикрас, і затуляє його. Все ж я пробираюся під її гіллям і відчиняю двері назовні. Виходжу й розумію, що опинилася з тильного боку будівлі, на іншій вулиці.
Міряю туди-сюди бруківку. Наче безвихідь. І я сама у велетенському місті. І в мене є номер

читати