Завантажити

твого мобільного, але звідкись приходить розуміння, що ти мені допомогти знайти дорогу до квітучого готелю вже не зможеш, бо й того готелю вже немає. Сновигають машини з сиренами, розвіюються, тоншають у повітрі пасма рожевих хмаринок, і я йду, аби відійти якнайдалі від Ейфелевої вежі – єдиного знаного мною орієнтиру в Парижі, який, утім, для мене не є орієнтиром, скоріше - кічем і, навіть, небезпечним громіздким шаблоном. Справді, башта починає падати, тріщать, звискують залізні конструкції. Мене це не лякає, я відійшла вже далеченько.
Важко сказати, чи правильний обрала напрям і чи дійду. Однак іду спокійно й упевнено.
...Прокидаюся. І одразу беруся до роботи. Її, як завжди, – непочатий край. Раювати по заквітчаних готелях поки що ніколи. Мені в них судилося бути хіба посудомийкою. Ніколи й переживати про долю кічевих символів, які руйнуються уві сні. Треба просто працювати, рухатися, жити не сновидою.
Поглянути б на усі мої пошуки не спросоння. Моє обличчя не впізнаване в Українському домі, мені не стати вже ні Лесею Українкою, ані Тичиною, випало бути тичинкою у цьому світі, а ще правильніше – такою собі притичиною у власній неприватизованій квартирі, сподіваючись на те, що бодай для моїх нащадків вона стане островом скарбів – аби лишень відтак не повбивали одне одного.
Насправді ж моя оселя вже нагадує твій нужник, захаращений нікому не потрібними, крім тебе самого, полотнами з краєвидами Арбату та Кремля. І мені вже легше від того, що я не сама. Поки мої острівні поселенці додивляються власні французькі сни, ввімкну Фотошоп і спробую прикрасити черговим малюнком власну вбиральню.
Лягає перший штрих. Невидима рука
Мою веде в знамення різнобарвне.
Ось лінія тривог доволі замашна,
На коло замкнуте перетворитись прагне.
Торсійний рух накручує спіраль,
Що катапульту викидає у польоті.
Хвилюється у небі білий-білий жаль,
Зірчить, дощить патьоками на плоті.
Чотирикутник скошений висить –
Відкрита хвіртка, а за нею - чистий спокій,
Криниця з журавлем – діагональ бринить,
Диктує живописний хід подальших кроків.
Малюю вікна. Жалюзі нема.
Мереживо фіранок надимає вітер навскіс.
Це, певно, літо. Так, ще не зима
І не осінній плин в непевний настрій.
Гомеопатія розчинених кутів
Змикає простір райдужно довкола,
Бракує ґав, роззявлених ротів.
У шибку-люстро дивиться весна ранково.
І кличе в дім чиясь рука.Не випадкова.
Я нині не сама. Ти також вдома.
Коби ж то...
...Ще з ночі здійнявся вітрисько, ладен був перевернути дерева догори дригом. Стовбури височенних, чи не п’ятдесятилітніх тополь від його шквалистих нальотів розхитувалися, мов трава. Напарник-дощ то хльостав косими дошкульними різками, то заливав простір потоками, крізь які годі було щось розгледіти.
Тепер, у паузі цього локального потопу, спостерігаючи біля вікна пришестя стихії, бачу, як у розгалуженні вершка найвищої тополі щось дрібно тріпотить. Чи то ганчірка якась метляється, чи не опале досі листя. Ні, листя вже немає і сліду. Лише омела клубком висить у верхів’ї. Горішні віти визирають понад сусідньою триповерхівкою. Плаский дах її виокремив клаптик неба, на тлі якого відбувається чи то комедія, чи драма.
У плетиві гілля справді неначе заплуталась пташина. Вона змахує крильми, ніби прагне злетіти, щоб заховатися десь від негоди. Спочатку мені здалося, що то сорока. Сконцентрувала зір і розпізнала в птахові дятла. Він не рвався з тенет, навпаки, намагався втриматися на дереві, як міг, чіплявся кігтиками за нього, балансував, розчахнувши крила. А попри те, ще й завзято й уперто стукотів по верховіттю – так, наче йому звідкілясь згори був доведений план із нищення шкідників, а він ледь устигав упоратися з ним у визначені строки.
Тобі відомо, що мене частенько думки обсідають, мов птахи. Причому сусідують різні види, навіть ворогуючі: шуліки, наприклад, доволі мирно співіснують з ґавами та воронами, ластівками та снігурами. Спочатку вискочила Пилипом з конопель «синиця»: «Ти бач, навіть дятел клопочеться про безпеку людей – нищить короїдів, аби не звалили перестаріле дерево на житловий дім». Каркнула натщесерце «ворона»: «Аякже, дбає він про людей! Про власний шлунок і ні про що інше!» Із темного закапелка загугнявила заспана інтелектуалка «сова»: «Еге ж, припиши йому ще прояви альтруїзму. Та йому цілком байдуже навіть те, чи матиме що до нужника понести. То все – звичайний інстинкт самозбереження, який вимагає від нього рухатися, аби жити». «А як же страх? Він не вписується в інстинкт самозбереження? – по-школярськи знову ляпнула синиця, рятуючи своє жовте черевце під прихистком стріхи, куди не досягають шмаганці дощу. – Он же усі поховалися. Голуби дочікують миру, сидячи під дахом, кури повмощувалися на драбині в сараї, сорока причаїлася в ялиновій гущавині, а лелека – так той давно чкурнув у теплі краї». Виткнувся з розщелини в димарі «пугач» і поклав край суперечкам: «Дятел – родак білої ворони. Не займайте. Аби там що, а він триматиметься свого. Дивак, та й усе». І цією заявою було покладено край суперечці.
Я

читати