Завантажити

двадцять дев’ятого 13 років, як її не стало. Глянь тут, розповідь про неї почуєш.»
«Оце так…»

«Тук-тук!Вечір добрий!Дівчино,бачила вас двох на фото. Там такі красуні!!»
«На котрому саме?»
«На зимовому.»
«А, на тому! ?  Ми взимку бачилися вперше, всього день, а враження – найяскравіші. Ніби знаємось півжиття! Я це називаю – золота скарбничка спогадів. То не дівчина – сонечко! ? Збираємося десь влітку ще раз перетнутись в Києві. Давай, приєднуйся!»
«Ага! Сказати легко…»
«Все-все! Треба якось підганяти всі бажання під один спільний знаменник!! ?»

Блиснуло в очі призахідне сонце, відбилося від ставкового плеса. Очі  - у вікні. А думки — окрушинами.
Що змушує людей горнутися до собі подібних?Потреба не бути самтніми?Прагнення віддавати тепло?Чи і те,й те вкупі?
Аж дорікнула сама собі - от прикра звичка,невпинно аналізувати все,що відбувається.
 
«Дівчино, ти віриш у долю? Нині так багато розмов, мовляв – візуалізуйте, уявляйте, самі змінюйте своє життя. А в мене відчуття, що людина, як ліхтарик на ніжці. Може освітити тільки простір довкола ніжки. Вибрати, чисто, чи брудно має бути в домі, в  душі… А от якісь епохальні  події в житті – визначені напевне.. Що їх не об’їдеш. Долю конем, як у нас кажуть.»
«Вірю. Людина відповідає сама за те, що вона робить. Або – не робить. Але є такі підказки, збіги, якісь незвичайні але вчасні випадки, коли дійсно немає іншого пояснення, лиш таке: це – доля.
Щоправда, рідко є люди, котрі вміють бачити серцем. Ти – з них.»
«Рідко – не те слово. Я все якось дивуюся, що так ото через  інет  можна знайтися. Але наша дівчина правду каже – зчитуєш людину через текст. От воно, й все пояснення.
Дякую,сонечко! Якось до себе завжди стільки претензій, вимог…»
«До себе – так. Але ти сама собі – найближчий ближній – люби себе більше!»
«Сама собі – найближчий ближній? Файно! Беру на озброєння! ?»
«А про долю…
Хочеш, кину тобі  імейлом  розповідь. Я її для нашої дівчини робила, вона захотіла мене почути ближче. А потім  вийшло, що та розповідь мене як зі сну збудила. Розблокувала,чи що?»
«О! Давай! Чекаю нетерпляче! Зараз скриньку скину.»
«Посперечалась  нині з купою народу стосовно потасовки в Львові. Росіяни сприймають це місто ледь  як не загрозу їхньому особистому благополуччю.»
«Я не сперечаюсь з ними. Не поможе. Хто мудрий –  все зрозуміє сам.»
«А я влізла,на свою голову. Вони хвилюються, що в нас зароджується новий фашизм.»
«Ще б пак! Я теж  влізла! Але просто  зібрала всі статті, які тут у нас є, та й відправила туди їм. Хай самі  висновки роблять.»
 «І що, отримала на горіхи? ?»
«Після Возняка? Нііі! Замовкли одразу, там люди також голови на плечах мають.»

«Кинула розповідь, дівчино! Та й вже знов біжу далі жити!»
«Ось так  тебе хочеться обійняти,міцно-міцно, і погойдати. Як дитятко…Як сестричку…Не можу ніяк отямитися – як це все в тобі вміщається?!! Що ти за ємкість, дівчинко?!!! І наше,українське,рідне… І любові – криниця… Бездонне дно… Розчулена й приголомшена. І вдячна, що Бог іще якось отак протягує між людьми нитки, і вони стрічаються!»
«Обіймаю, дівчинко! Як сестричку! Кожен з нас – ємкість. Але трапляються моменти, коли треба виговорити життя. Дякую,бо тепер є кому! Ти вже зрозуміла, що насправді зробила для мене наша дівчина. Пробила панцир, що був на душі наріс. Отак!»
«О! Це дорого вартує. Так буває, знаю. І добре, що пробила!Вірю, що тобі  й дихати легше стало. І жити. Ми якось мусимо зустрітися. Тепер вже чомусь навіть не сумніваюся в цьому!»

 Розмірений такт вагонного руху заколисує. Звечоріло. Щось хоче від мене провідник.
 - Чай будете?
 - Що? Так, звичайно.
Руки гріються об теплий метал підстаканника, пальці машинально мандрують викрутами вушка, намацують фігурні горбики візерунка…

«Агов, дівчино! Як святкувалося? Хочу запитати одну річ: ти  далеко від Франківська живеш?»
«Привіт! Дякую,непогано! Живу в самому Франківську. Інтригуєш! ?»
«Дівчино, тут така справа. Одна моя подруга давня вийшла заміж за нашого українського хлопця, що живе тепер в Каліфорнії. І знайшла вона його не десь там собі, а в інеті. Щоправда, протягом трьох  років  проглядала різні сайти. Назбиралося багато цікавої інформації – вона написала книжку. Я допомагала їй з презентацією у нас. Вчора дзвонить, що пропонують презентувати у Франківську. Тягне мене за собою. Я вже було хотіла зіскочити з тієї поїздки, бо справ по горло. Аж тут мене осінило, що ти десь в тих краях живеш! Тобто,якщо все вигорить, і поїздка вдасться, то я подумала, золотокрила, що мала б щастя бачити твої ясні очі! І подарувати тобі свою книжку, що хотіла було відправляти поштою. Там такі кумедні дитячі висловлювання зібрані – тобі воно якраз, ти ж з дітьми працюєш.»
«Чудо!!! Найсправжнісіньке!!Хоч  я далеко не золотокрила.?? Коли?! Як?! Що?! Хто організовує??»
«Буду знати все ввечері.»
«І що ж ти ото коїш – я ж зараз по хаті на одній нозі застрибаю!!! ? ?»
«? Кинула тобі телефоніссімо свій. Все. Побігла!»
«Привіт, сонечко! Стою вже на порозі  - таки їдемо! Відправляємось

читати