Завантажити

так суттєво і не так реально, як та твоя сорочка, залита моєю кров‘ю. Це і подібні спогади і є моїм справжнім життям. Решта – калейдоскоп, в якому досі не розібрався…
Коротше, старий, я в Каліфорнії. Маю гарний краєвид з вікна: пальми, «біч», широкі хвилі океану. Кайф, одне слово…
Одне непокоїть: я все ще отримую від НЕЇ дурнуваті СМСки. На них, до речі, відповідає перший-ліпший, з ким сиджу за одним столом. Це як гра в «снігову кулю»: читаю СМСку далекобійнику, офіціантці, директору шапіто, зрештою, рудій мавпі і дідьку лисому – а вони диктують відповідь. Кожен свою. А я пишу. Здається, ЇЇ це влаштовує. І це мене дивує – вона завжди була раціональною дівчинкою з залізною логікою. А тут сприймає всяку абракадабру – без жодного нарікання! Хіба що мені так само пише не вона, а такий же «перший-ліпший». Вона завжди була вигадлива, моя божевільна дівчинка з синім волоссям! Але наша гра затягнулась. Я давно хочу її перервати… З твоєю допомогою, старий. Адже ти мені допоможеш, чи не так?
Одне слово, я хочу щоб вона знала: я мертвий. Мертвий давно і надовго! А моя мобіла давно вже мандрує по руках і світах, як «перехідний червоний прапор».
До речі, цікава ідея, старий…
Ох, хотілося б мені погомоніти з тобою вживу хоч десять хвилин…

х х х

…Старичок, ВОНА мені не повірила. Вибач. Зробив все, що міг… А ще… Ти – дурень, старичок! Віддай ЇЇ мені і йди під три чорти – вони тебе приймуть. (Жартую!).

х х х

Не бійся, я більше тебе не шукатиму… Гра скінчилась на твою користь! Скажи одне: чи обсмалюєш ти сірником риб‘ячий пузир перед тим, як з‘їсти?..


@

… так, так…
Я досі роблю це! Я з усієї сили лупаю сухою таранькою по всьому, що потрапляє під руку – стіл, підвіконня готельного номеру, мармур надгробку, поверхня білого роялю чи власна голова. Я чищу її, так, як би це робив Господь Бог – з тим же смаком до невідомого нового життя, котре мушу вивернути сподом назовні. Я дістаю цей смаколик -- риб‘ячий пузир і підношу до запаленого сірника. Брешу: тепер у мене є чудова «командирська» запальничка, що не згасне і при штормі у дванадцять балів.
Підсмажую пузир – він згортається і стає чорним, хрустким і смачним.
Як тоді, Маго!
…так, так…
Сьогодні я хочу називати тебе Магою. Хоч мені далеко до Кортасара…
Але у всьому винен Кортасар! І ти мусиш це знати. Це він запропонував таким, як я релігію втечі.
Є особлива романтика цинізму, в тому, з якою мазохістською насолодою ми кидаємо все, що здається нам більш принадним, ніж свобода, дорога, простір і час. Ці чотири батоги гнали мене від тебе від самого початку. Від тієї миті, коли ти купила нашу першу чашку – одну на двох. І я злякався, що віднині ми пірнемо на її дно, як два аквалангісти з однією повітряною трубкою на двох.
Чи вистачить нам кисню, Маріє?
Чи вистачить нам мужності випустити дихальну трубку з вуст і дати дихати іншому, коли кисень закінчуватиметься Анно?
Чи помремо ми разом на дні цієї чаші, шукаючи одне одного осліплими в каламуті старості руками, Ево?
Я не міг відповісти на ці запитання.
Принаймні тоді, коли ти, виставила на стіл цю надщерблену чашку, як символ спільності: одну на двох. А мене пробив холодний піт жаху.
Втеча – то найкращий спосіб лишитися разом!
…Ти навчила мене підсмажувати пузир сірником – там, в засніженому Гель-Г‘ю, де порожні зимові паби нагадують палуби затонулих човнів. Ми заходили в кожен, де було твоє улюблене «чорне» пиво, сідали за дубовий стіл, подертий тисячами ножів, читали написи і стукали таранькою по чиїхось іменах, до чорноти відполірованих часом… Цікаво, хто нині стукотить склянками -- по наших?.. Скрізь, де ми побували я різьбив ножем наші імена. Щоразу вони були різними. Як і ми…
Я злякався, що так не може тривати довго.
Я хотів мандрів. Пригод. Бійок. Гір. Морів. Жінок. Революцій. Піску на зубах. Вітру у волоссі. Мозолів від -- прикладу, лопати, руків‘я кинджалу, струн. Текіли з сіллю. Сіль -- по фунту за чайну ложку в хащах Амазонки. Золота. Печеної картоплі. Вівчарку під черевом у зимовій стужі. Розбитого об асфальт кавуна. Розквашеного носа. Запаху яєчні в придорожньому мотелі. Кинутої в море обручки. Зеленого вина з давньогрецької амфори. Руки друга. Крові. Свисту вночі. Хреста, що понесу крізь обурений натовп. Тортурів, які витримаю. Як справжній герой.
Але насправді, Маго…
Насправді, Маріє…
Насправді, Анно…
Насправді, Ево…
…все це вмішується на дні тої чаші, яку ти принесла в дім.
Без тебе всі мої пригоди так і лишаться на цих сторінках – безбарвними, адже не матимуть жодного гідного свідка. І тому я хочу повернутись. Мені необхідно повернутись до тебе. Тільки ти могла тримати мене над землею. Це я зрозумів не так давно. Адже за всі ці роки ніхто так і не навчив мене їсти підсмажений риб‘ячий пузир…
…якщо можеш –
прийди
і
візьми
моє
серце…


КІНЕЦЬ


ПІСЛЯМОВА
або

читати