Завантажити

але, схоже, давні українці просто вимерли. Ну не зовсім всі вимерли, а лише найгірші — кращі лишилися. Оксамитова Ела вчора водила мене до краціорами. Там все так блищить, що аж захоплює дух. На чотирнадцятій хвилині почалася ваша пісня “Корбетні у квітні тримаються блакитні”, і я точно зрозуміла, чому кохаю вас. Ви дуже добре відчуваєте те, про що співаєте. От мало хто з моїх знайомих скаже, що корбетні блакитні, вони й синіми-то бувають дуже рідко, але ж у квітні такий осяйний настрій, що все здається блакитним — навіть корбетні. А вам подобаються дівчата?

Ваша Марічіка.

Марс, Великий Сирт, 48069, 12-34, М

Атмосферний тиск потроху вирівнюється, і я вже можу іноді виходити надвір. Компанія у нас тут — не дуже. Окрім Полторакі живе ще півдесятка нудних псевдоботів. Я не раджу вам з ними спілкуватися. Це істоти без мети та моральних принципів, понівечені грубим втіленням у життя ідеалів занепалого трансгуманізму. Уявіть собі пані Циплакову, що вже 34 роки сама із собою грає у шахи! Я не знаю, який у тому сенс, але вона виглядає цілком щасливою. Оце й біда! Коли я була жінкою, то розуміла щастя інакше. Але ж тепер настали інші часи. Іноді мені здається, що настало майбутнє, хоч сучасна наука і вважає, що лінійність часу — це ілюзія. Я також чула про те, що перші триста років життя людина каже собі: “Це — мої ноги, це — мої руки, це — моя голова”. А потім їй вже все одно. Просто мало що лишається свого. Вчора я вештався Лабіринтом Ночі і думав про себе, хоч це й звучить надто егоїстично, але про кого ж мені ще думати? У старих радянських газетах писали “Ленін — завжди живий”, і я нарешті розумію ці слова правильно, бо Ленін — це я. Чому я Ленін? Бо на генному рівні ми майже ідентичні. Грубо кажучи — я його клон. Тільки реальний Ленін прожив 53 роки, а я — вже 251. Мені трохи шкода, що на мене ніколи не нападе Яків Кошельков. По-перше, він тут швидко задихнеться, а по-друге, в мене нема що й забрати. Навіть браунінгу немає. Кому потрібен такий злидень?

М.

Земля, Центральноукраїнська республіка,
Київ, Саксаганського, 20.

М, о М! Я так і знала, що ви — Ленін. Але тепер мені спала на думку інша загадка. Якщо чесно, вона мене непокоїть. Ви чоловік чи жінка? Ела каже, що для фейків це не має жодного значення, але ж ми з вами вже домовилися, що ви — не фейк. Не засмучуйте мене, будь ласка. Я знаю, що ви чоловік, а форми дієслів минулого часу із жіночими закінченнями — це така ваша незбагненна особливість. Я теж іноді люблю так казати про себе, ніби я хлопчик. Я вже купила квиток. Завтра я лечу до вас і побачу вас. О боже! Не можу у це повірити. Я знаю, що ви мене не чекаєте і навряд чи взагалі читаєте мої листи. Кажуть, що вам пише щонайменше 24 000 000 мільйони маленьких дівчаток від 12 до 16 років. Це нібито ваша цільова аудиторія. Ну то й що? Я все одно лечу до вас. Якщо до вас у око потрапить трохи марсіанської пилюки, спробуйте заплакати. Кажуть, це допомагає. А ви можете заплакати?

Ваша Марічіка.

Марс, Великий Сирт, 48069, 12-34, М

Фобос та Деймос — це явно об'єкти з поясу астероїдів. Вони не йдуть у жодне порівняння з Місяцем, і не викликають у мене жодних почуттів. Між нами — це просто велетенські каменюки у небі. Коли це можливо, я намагаюся їх не помічати. Земля ж навпаки схожа на маленький смарагд. Якщо б любив дорогоцінні каміння, то вона б збурювала в мені пристрасть. А так — вона лише око, що постійно спостерігає за мною. Я б не витримав без цього постійного спостереження. Тут йдеться зовсім не про самотність, до якої я давно звик. Я уявляю своє життя без постійної уваги. Бо я вартий тої уваги. Ці слова, що я пишу та відправляю у порожнечу космічного простору, вони варті того, аби їх прочитати. Аби зосередитись на них. Бо я — це слова. Вчора до мене прилітала маленька дівчинка Марічіка. Вона обійшла навкруг мене, торкнулася рукою прозорих бокових панелей, натиснула декілька клавіш на пульті. Здається, вона була розчарована моєю зовнішністю. І це не дивно. Хіба важливо, як саме ми виглядаємо?


24.

Івано-Франківськ
@
 «Оголошується  посадка на швидкий поїзд…» - металевий голос  станційної тітоньки  спам’ятав біля входу на перон.
 Їду?Та їду!По що?А хіба я знаю?Відпустила себе на волю,та й мандрую вслід за душею.

«Привіт!Слухай,тобі відоме таке ім’я – Квітка  Цісик?»
«Привіт!Так,я в дев’яностих чула, на касетниках ще. Там такий голос чистий!»
«Ой, ну то щось розкажи! Не повіриш – почула кілька слів «Ой верше мій, верше…» І щось мені зробилося! Давай шукати в інеті пісню – видибала це ім’я. Пісень собі натягала як сорока. Тепер слухаю, і все – я поза часом!»
Отетеріло глипаю на монітор,не вірю. Як то так?!! Ще й відлуння не стихло мені: «…вже ми так не буде, вже ми так не буде, як, як було перше…»
Скидаю посилання вже навстоячки, треба бігти. Телефон слухняно висвічує дату й час. Березень, двадцять шосте. Березень?!
«Слухай, це якесь дивне! Адже

читати