Завантажити

нічних зірок, що розкурювали зі мною чергову цигарку на подвір'ї, або у довгих бесідах за склянкою міцного чаю з приятелем – директором місцевої школи…
…також тоді наслухався (вистачить на всю оставшуюся) російської попси з телевізора, Лєна, Лєна, ти нєобикновєнна, іноді хотілося освідчуватися ученицям у коханні, ходити з однією – худенькою, чорноокою – цілу ніч (чи знала вона про це?), на мить забуваючи про непереборну тоскноту чорноземів, Лєна, Лєна, ти – мая Вселєнная, може – і справді?, ти мая прекрасная Єлєна. Я був тоді дуже молодий – і ці фантазії рятували мене, мамо, від спивання і купрінщини з її гранатовими браслетами…
…а читалося дуже багато… черкаська земля сприяла моїй серйозній самоосвіті після закінчення вузу, як ніде і ніколи більше… навіть Купрін тут був інтелектуальною ?, а швидше духовною пригодою, не кажучи вже про Ібсена, Фіцджеральда і всілякі інші відсіки будиночків літератури однієї планети…
У цьому богом забутому селі мені жилося, дорога мамо, по-своєму повнокровно. Порожнеча щасливо обминали тут мене, ще надто наївного…
Це село назавжди вилікувало мене від специфічної галицької пихи. Черкащани дуже щирі і відверті. Їхня ментальність наклалася на мою тугу за справжніми людськими стосунками – без прагматичної підводної течії, без дипломатичного єлею, за яким ховається вищир. Із своїм учнем Олегом, якому я став пізніше хресним батьком, я подовгу розмовляв про все, що ми тільки знали. І не мав значення інтелектуальний рівень цих бесід. Бо скільки їх потім було, мамо, із належними рівнями – і як мало з них зачіпали те, що насправді хвилювало мене!…
Звісно, я стикався і з регіональною упередженістю, і з дріб'язковістю чи фальшем. Найменше би хотілося зараз творити перед Твоєю пам?яттю зідеалізований портрет цього села. Але воно світить мені, час до часу, своїм нехитрим ліхтариком там, де, здавалося б, навколо тільки одна порожнеча, Порожнеча, Порожнеча.
Там я вчився стоїцизму. Хоча виявився нездібним учнем…
Там було добре. Разом з тим (ці вічні суперечності...) мене обтяжувало це село з його вузькою однотипною правдою…
Нині, мамо, я знову тут. Мене тягне до місць, де було по-своєму добре і гарно… Може, було би і ліпше, якби я назавше залишився тут, розчинивши свою душу у цих похмурих чорноземах – хтозна... Але життя розпорядилося інакше.
До наступного, № 74, дорога мамо, мого листа без зворотної адреси і відповіді.
Твій син.
25 грудня, 2011 року, село Новоселиця Катеринопільського району Черкаської області.»


22.


Біля Універмагу «БЄЛИЙ ЛЄБЄДЬ»

@

***
Якщо літери витягнуться на повен твій зріст, я знайду співочий струмочок — закличні губи твої і вп’юся до чистоти аркуша.
Долоня відпускає шию. Хребет закручується у скрипковий ключ, і помирають слова… і народжуються звуки, живі звуки, що рвуться з глибокої круглої ями мого «Я».
Хочеться кричати. Страшно… Крикну — вб’ю звук. Ні — отруюся мовчанням.
Беру олівець — безнадійно ховаю звуки в летючій могилі листа-відповіді.

@
***
Саме такого, як ти, я просила у Бога. Але навіщо він дав мені тебе? Наче скриньку із замурованою музикою — ключ висить над безоднею. Наче зорю — ту, що опіків на тілі моєму не залишить ніколи. Як Тантал у підземному царстві, я по горло стою у воді
із сухою горлянкою. Скринькою володію, зорею, водою, але не собою. Світ я свій покидаю, а твій геть не вміщає мене.

@
***
Хто ти? Тільки вогненна куля на пляцу! Хто ти? Тільки тіло моє спалюєш. Пали! Так красиво горить моя плоть, відпускаючи байдужу примару. Не боїшся? Вона буде будити вночі твоє сонце, щоби жити, поки ти не втомишся світити.

@
***
Ти сказав, що подаруєш мені світ, весь світ. І я чую, як під дзвін золотих фекалій співає земля свою холодну пісню. І пестощі блакитного песця лоскочуть груди, і крокодиловий пояс лисніє і ховає наскрізну безодню, де дзеркальна пуповина кліпає очима нащадків.
У них немає твоєї жовтої дзвінкої крові. Це живописні обличчя, а не брудна ляпанина.

@
***
Яке море зелене (колір нудьги доведеться змінити) і гаряче… Звісно, вибухівки — надвиробництво. Щирі холодні стосунки і загальне потепління планети. І вусатий-жонатий сидить навпроти, намагаючись розтопити поглядом кригу у моєму келиху з шампанським.

@
***
Я люблю в тобі все: і дощовиту думку, і погляд, що жовкне, і осіннє, пізнє тіло.
Я люблю тебе так, як кохають поети хвилювання смерті.

@
***
іду від тебе на інший диван в іншу кімнату інший дім в інший світ іду від тебе з першого погляду.

@
***
Від злості й ненависті — наслідки. Від кохання — наслідки. Від життя — наслідки.
Немає зручної форми для існування.




23.

Київ – Великий Сирт

@

Земля, Центральноукраїнська республіка,
Київ, Саксаганського, 20.

О, М! Як я вас

читати