Завантажити

доводилося ходити такою білою дорогою. Колія скам’янілої білосніжної глини, мовби розсипана в давнину чумаками сіль, горбкуватими габами пливла у сосновий бір.
– Це неподобство – топтати білу дорогу грубими черевиками, – сказала ти і направду сіла розшнуровувати взуття. – Такі дороги, напевно, в рай ведуть..
Ми перекинули зв’язані черевики через плече і пішли далі, обминаючи босими ступнями руді їжачки шишок. Ліс дихав нам в обличчя могутніми зеленими грудьми. Дерева розступалися неохоче. Під їх густими, майже фізично відчуваними тінями приходить такий же густий, якийсь первісний спокій і впевненість, що ти незнищенний у цьому світі.
Невдовзі трапилися нам два блюдцята колобаньок з дощовою водою. Одне з них висхло до кавової гущі, в якій останні години доживали напівсонні пуголовки. Друге, набагато повноводніше, не було заселене цими створіннями.
Ти вклякла на коліна і заломила до неба руки:
– О, небо! Пошли дощу цим бідолашним жаб’ячим дітям! Та хіба ти послухаєш нас, безбожників... Треба якось рятувати головастиків, – запитально глянула на мене.
Я дістав з кишені ножа і заходився обіруч прорубувати в задубілому ґрунті канал від одної калюжі до другої. Коли мутна жижа заповнила по вінця пристанище пуголовків, ти вимурувала з глини впереміш з глицею щось схоже на греблю. І витерла руки об папороть, не зриваючи її.
А потім ми лежали на ліловому простирадлі чебрецю під руїнами старезної, чи не язичеської каплиці. Наші заплющені повіки просвічувало сонце, і гілка шипшини, що звисала над головами, здавалася тілесно-рожевою, наче морські корали. Світ заціпенів у полуденній дрімоті, навіть тиша заснула, тільки зрідка тривожив її ревінням літака самотній джміль.
– Треба вже показати тебе моїй мамі, – поворушив я зсудомленими спекою губами.
Ти мовчала.
– У моєї мами найліпший у селі квітник. А виноград над подвір’ям такий густий, що неба не видно.
– І навіть зірок? – зіп’ялася ти на лікоть.
Щодо зірок я не був певний.
Ти знову мовчала. Аж поки я не приніс нарваних біля струмка квітів. Вони майоріли здаля – ці живі іскринки в сизому мареві розімлілого лугу. Орли не літають зграями, так і ці квіти росли то тут, то там у гордій царській самотності.
– Центорії! – прошепотіла ти, наче голос міг сполохати їх. – Де ти знайшов їх, це дуже рідкісні квіти. Мій батько розповідав, що колись їх було багато, і дітлахи оберемками носили центорії до єврейської лавки. Там за них їм насипали жмені білих монет, не те що за липу чи звіробій – жалюгідні мідяки. І тоді починався бенкет – смакування донесхочу рожевим морозивом у вафельних чарочках. Якби не ця диво-квітка, казав тато, про своє дитинство не варто було б і згадувати.
– Цікаво, чому її так назвали – центорія? – спитав я. – Може, від слова “цент” – пелюстки якраз сантиметрові?
– А може, тому, що вона горда і неприступна, як римський центуріон? – вголос розмірковувала ти.
На сонцежарі зірвані квітки, як стомлені метелики, склали крильця-пелюстки. І ми рушили, щоб заховати їх у вільгій свіжості лісу. На пахучій траві після нас залишилися гарячі відбитки тіл.
– Чебрецеві саркофаги, – сказала, сміючись, ти.
Біла дорога вела нас далі в небо…


2.
Волинь - Каліфорнія
@
Привіт! Ось, пишу…
Стільки часу збиралася це зробити, але все мені бракувало чогось: то дні закороткі, то ночі затемні, то натхнення втекло, то віра потьмарилася, то любов кудись завіялася, то надія стратилася вся до крихти. Сьогодні марнота відступила і моріженьки мої сплелися в доріжку, тобто всі перешкоди зникли враз чи може то я скромно їх відклала вбік, хай подрімають до гірших часів? Байдуже! Я пишу тобі листа з минулого в минуле, бо як по-іншому назвати ту рану, яка вже давно загоїлася, лишивши тільки тонюсіньку цівочку-ниточку на душі? Шрам... Він майже не турбує. Лише при дивному збігу певних обставин, подій, запахів нагадує про себе. Мов у гіпертоніка на зміну погоди. Хоча, будь-які зміни – то стрес, але таки необхідний організму. Сумуєш, тужиш, ще донині щемить. Отже, ти досі жива. Та чи вціліла?!
Найбільше мені болить взимку, тоді я найдужче сумую за тобою...
Так, зима.
Як живеться тобі без мене, без нас? Без мене і без зими? Там, де зараз ти, сніг дивовижа і навіть дефіцит, щоб його зобачити треба проїхати не одну милю. У цьому році його стільки нападала-намело в нашому краї – простягни руку і він весь твій. Вгодила зима всім добрим людям, які люблять білий світ. І я його також люблю, бо тішуся наче мала дитина тій сніжності. Якби могла, то б передала й тобі крихту настрою та снігу, щоб і ти порадів. Ти завжди любив зиму. Любив? Бо тепер нема що любити чи є? Чи можна любити те, чого не бачиш, не можеш торкнути, відчути, пригорнути, поцілувати? Пригадуєш, друзі кепкували з тебе через любов до зими і називали химерником, а ти посміхався у відповідь та незрозуміло віджартовувався: “Як її

читати