Завантажити

великого розміру. В мужиків, котрі приїхали на рибалку, але понапивалися і поснули. Я залишила їм записку, що це є помста риб.
Мені п’ятнадцять років, я збігла з дитячого будинку, бо нестерпно почуватися розфасованим їдлом. Наша директорка сказала, що доньки, з такими генами як в мене, завжди наслідують своїх матерів. Ну, що ж, не так багато часу мені залишилося, менше року, щоб спитися, почати колотися, народити дитину та залишити її в коробці від фарби біля ветеринарної клініки. Бо ж там завжди хтось скавулить.
Від моєї матері в мене залишилося кілька листів, котрі вона отримувала від чоловіків. Можливо, від одного, можливо, від різних. Певне, що від різних, бо не могла одна й та сама людина мандрувати стільки, скільки мандрував цей дивний чоловік. Я їх звала - «можетатами». «Можетата» були всюдисущі, як Бог, п’янички, голуби або таргани.
Я все дивувалася, коли мати встигла навіть помацати стількох, налагодити з усіма «можетатами» стосунки, побудувати цей неймовірний стосунковий світ? Я цілувалася тільки одного разу, коли грала Сплячу красуню у шкільній виставі. Ґвалтували мене двічі, але хіба це можна назвати стосунками? Директорка каже, що мене ґвалтують тому, що у мене вигляд жертви, а той, хто зґвалтував мене вперше, говорив, що в мене пухкі губки та «волохатка схожа на смачний пиріжок». Про вигляд жертви він нічого мені не сказав. Мабуть, забув. Другий зі мною не розмовляв. Мабуть, не вмів.
Потім я дізналася, що це – листи моєї бабці. Про котру відомо тільки те, що життя її було сповнене гіркоти, романтизму, пристрастей та кохання. Певне, для моєї матері подібне життя було б заскладним, і вона, долаючи настанови генів, обрала горілку та наркотики.
Бабуся приходить до мене уві сні. В мене кольорові сни, певне, коробка, в котру мене вклала мати, була з-під кольорових фарб, або в мене розвивається шизофренія, це – версія директорки. Бабуся завжди приходить з квітами. Про квіти я знаю майже усе. В мене обов’язково буде садочок з левкоями, дикими фіалками, маками та тюльпанами. Бабуся елегантна до нестями, останній раз на ній був брючний костюм оливкового кольору, трохи з блиском; на шиї – темно-зелена хустка з бордовими дрібними трояндами. Вона сказала, що дуже за мене хвилюється, що мені треба звідси бігти, інакше станеться щось жахливе.
Бабуся багато бачила в цьому житті, й жахів також. Я не знаю, що може трапитися більш жахливе за моє повсякденне життя. Хіба що мені відпиляють ногу. Або дві. І я буду як п’яничка Макарович, котрий жебракує на вокзалі і розповідає всім, що воював, а насправді напився та переплутав власну ногу з деревиною, і сам собі її відпиляв. А потім ще й другу. Але хіба такому телепню щось дадуть? Тому він бреше, що він не телепень, а - герой. Щоб давали. Дають не дуже охоче, але щоб напитися – йому вистачає.
Я все чекала, коли він нап’ється так, що відпиляє собі руки. І що тоді він робитиме? Я вже не дізнаюся, бо я втекла.
Десь є інше життя та інші люди. Дивно, але вони живуть наче поряд, але таке враження, що на іншій планеті. Я хочу потрапити в це «десь». Долетіти туди. І стати такою самою іншою людиною.
З садочком, де шепотітимуть квіти.
З місяцем, котрий міркує, чи не стрибнути до мого колодязю.
З вівчаркою, котра завжди захищатиме мене.
З гіркотою від розлучень з коханими.
З щастям від зустрічей з ними.
З моєю бабусею в моїх кольорових снах.
З новим іменем, прізвищем, дахом.
З святом та подарунками, котрі не тхнуть бензином і не звучать як неполагоджена вантажівка…
З чимось своїм у руках.
З чимось своїм, окрім душі, котру я ховаю ближче до пупа, щоб ніхто не висмоктав, не зґвалтував, не вбив її…
Я дописую цього листа, зараз я складу його та перетворю на повітряного змія. Про нього мені також розповідала бабуся. Зроблю йому хвіст з волосині і відправлю до неба. До тієї планети, до того «десь». Щоб ще хтось дізнався про мене. І згадував, хоча ніколи в житті не бачив. Як я свою бабусю. Свій будиночок. Свої квіти.


6.
По дорозі від Марсу до Намібії
@
Не запам’ятовував, що снилося вже багато літ. Сни приходили, звичайно, але до ранку пам’ять чистилася, поспішала звільнитися від того тягаря. Залишалося-відсвічувало, після пробудження, щось невимовне у настроях. Частіше оте Воно тривожило, ніби у передчутті лиха та напасті. Насідало й робило із тебе беззахисного хлопчика, загубленого в степу, на шляху дикого кінського табуна...
Вчора повертався додому під вечір. Звичний шлях, сотні раз топтаний. Коли порівнявся зі втишеною школою для глухонімих дітей, обнесеною високим парканом, щось змусило зупинитися. Поглянув назад. Вечірнє сонце. Вдалині, поміж двох тополь, згасаючий диск укладався на відпочинок. Наостанці Світило делікатно випустило золоті промені на

читати