Завантажити

побут засуджених. Виробництво дає хоч якісь прибутки. Допомога та подарунки благодійно-гуманітарних фондів (переважно закордонних), релігійних організацій та самих засуджених (так-так, самих засуджених) самостійно ніколи не вирішить існуючих проблем. До речі, про допомогу засуджених. Поцікавтесь про це детальніше в тих хто відбував ув’язнення та їх рідних. Правила такі: хочеш Умовно-Дострокового Звільнення — пиши рідним аби везли “гуманітарну допомогу” (шпалери, фарби, скло, мило, тощо). Не забудьте запитати й яким чином організовується передплата газети “ЗіО”. Запевняю, в засуджених та рядових працівників про це ніколи не запитують згоди. Всіх працюючих на виробництві (за це на рахунок засудженим перераховують невеличкі суми) найбрутальнішим чином зобов’язують передплатити газету. Спроба відмовитись загрожує конфліктом з офіцером-виховником (керівником загону), руками котрих адміністрація ВУ здійснює “передплатну кампанію”. А Умовно-Дострокового Звільнення, амністії та позитивної характеристики на помилування очікує кожен. Тому й вимушені мовчки погоджуватись. Відвідуючи спецустанови (так вже склалась моя доля, що серед переслідуваних режимом маю чимало друзів) доводилось бути свідком й більш ганебних ситуацій. Працівники соціально-психологічної служби умовляли прибулих на побачення родичів засуджених “передплатити для установи спецвидання”. Отже — існує “план для кожної зони”, й рядові працівники пенітенціарної системи (нехай вони будуть і в офіцерських погонах) вимушені його виконувати. Повертаючись до вже згадуваного мною медичного обслуговування, хочу зазначити, що деякі існуючі оздоровчі програми фінансуються коштами Світового банку та Глобального фонду. Програма спрямована на боротьбу з туберкульозом та ВІЛ СНІДом. Справді, в Україні існують “тубзони” (виправні установи, куди звозять всіх засуджених хворих туберкульозом). Вони завжди переповнені, з високим рівнем смертності, й більшість засуджених звільняються звідти як тяжкохворі (мовляв, лікуйтесь самі “на волі”).
Щодо роботи з “спецконтингентом”. Запевняю, офіцери-виховники ніколи себе цим не обтяжують. Свої обов’язки вони звели виключно до написання характеристик. Психологи проводять співбесіди лише з невдахами суїцидниками та особами, котрим необхідно повідомити про смерть рідних. Твердження про те, що із засудженими, а тим більше з підсудними проводиться відповідна робота, м’яко кажучи, не відповідає дійсності. Лукавить керівництво департаменту й в заявах про співпрацю з релігійними середовищами та церквами. Так, факт духовного лікування засуджених є, але він не є актом доброї волі начальників ВУ та “вищих інстанцій”. Обставини та тиск громадськості змушують. “На місцях” “зміни й демократизація” торують собі шлях нелюдськими зусиллями. Є служитель — є й служіння, немає служителя — “сидіть на бараках й там собі моліться”. Про задоволення духовних потреб підсудних годі й говорити. Існуючі в слідчих ізоляторах культові споруди або молитовні кімнати — бутафорія для комісій та меценатів. Навіть засуджені з господарської обслуги рідко коли мають змогу усамітнитись там від суєти мирської.
Запитайте при нагоді в працівників СІЗО: — “Яка різниця між підсудним і засудженим?” Навряд чи вони зможуть відповісти. Уявіть собі душевний стан людини, котру змушують під час обшуків роздягатись догола, утримують в брудних й душних камерах, обмежують в пересуванні й контактах з рідними (останнє формально в компетенції органів слідства, прокуратури та суду), й на кожному кроці принижують. І все це ще до визнання судом провини.
Товстозаді челядники з МВС й ДВП, певно, є найбільшим гальмом в справі поступу українського суспільства. Я жахаюсь, коли чую з їхніх вуст заяви про необхідність поєднати міліцейські й тюремні відомства. Власну позицію вони аргументують “необхідністю поліпшення оперативної роботи серед підслідних, підсудних й засуджених в камерах СІЗО та ВУ, котрі спрямовані на розкриття вчинених злочинів в минулому, й тих, котрі плануються”. Сучасна пенітенціарна система України — це бездумна, бездушна і навіть злочинна трата бюджетних коштів. Для багатьох засуджених ВУ (Виправні Установи) перетворились у “інститути підвищення кваліфікації”, а суворий побут й безугавні обмеження прав й можливостей (за светр, шорти й кольоровий стержень ручки реально отримати кілька діб карцеру) озлоблюють їх супроти суспільства. Обов`язки працівників ВУ зведені до суцільного психологічного терору супроти засуджених. Керівники загонів, психологи, і навіть лікарі, кленучи черговий “бздик” начальника ВУ, вимушені час від часу відбирати в засуджених переданий рідними емальований посуд, великі залізні кухлі та постільну білизну.
Реформування пенітенціарної системи вимагає кардинальних змін. І не лише на законодавчому рівні. Чимало положень й постанов просто не виконуються на практиці. На папері засуджені мають право, а на практиці адміністрації Виправних Установ втілення їх в життя невигідне. Та й керівництву Департаменту також. Тож зайве дивуватись тому що

читати