Завантажити

супроти заарештованого є утримання його в незвичних і неприродніх для психічно повноцінної людини умовах. На що здатна людина, яку місяцями утримують в камері, де понад сорок (це в кращому разі) осіб, і лише один туалет та умивальник? Сморід, нервова напруга й безліч конфліктних ситуацій. Є й інший варіант. В “трійнику” (камері для чотирьох осіб) спільно утримують психічно хворих й “потребуючих опрацювання”. Останню форму “прокатки” (так на кримінальному жаргоні іменують психологічний тиск адміністрації) мені довелось відчути на власній шкурі весною 1999 року в СІЗО №13 м. Києва.
Сталось так, що попри заборону листуватись, я зумів “вигнати” з СІЗО кілька листів рідним і знайомим з кількома порадами. Хтозна, на щастя чи ні, але ніхто поданими мною порадами не скориставcя. Так чи інакше, але певний резонанс в колі моїх знайомих ті листи викликали. Буквально через декілька днів мене викликали в оперативну частину, де завітавші в СІЗО працівники СБУ (а з моменту арешту вони відвідували мене вже вдруге) стероризували мене безліччю безглуздих запитань. Конструктивної розмови з лицарями пострілу в спину в мене не вийшло. Я не хам, але скручені дулі, плювки в лице, й швиряння пачкою газет в співрозмовника, з мого боку було правильною (хоча й не найідеальнішою) реакцією на власне становище. Того ж дня (під вечір) мене перевели до іншої камери. Опинившись в “трійнику” (в котрий за годину до моєї з`яви вкинули двох арештантів) я відразу насторожився. Але що поробиш? Мусив знайомитись. Мої співкамерники — Віктор і Володимир. Віктор арештований за спробу пограбувати поштове відділення, а Володимир звичайнісінький кишеньковий злодій. Обом від 20-ти до 25-ти, обоє наркомани, й обоє в стані ломки. З моменту арешту не минуло й тижня й організм все ще потребує дозу “ширки”. На жаль, розмова не клеїться. Хлопці стогнуть, проклинають власну долю й українську міліцію. Змушений терпіти. Ніч була жахливою. В Володимира стався приступ істерики, тому довелось гупати в двері й кликати лікаря. Заспокійливі пігулки мало допомогли. Задрімав під ранок. Після ранкової перевірки в “хату” закинули четвертого. Одного його божевільного погляду та зовнішнього вигляду вистачило для того, аби зрозуміти що це психічно неврівноважений.
— Здоров мужики! Я з лікарні, був у “хаті” “наглядаючим”. Сиджу за “гоп-стоп”, — відрекомендувався з порогу він.
— Як тебе звати? — поцікавився я.
— “Зьома”.
— Це “поганяло” (псевдо), а ім`я?
— Колюха.
— Ну, Колюха, падай на вільне місце, зараз чай пити будемо.
Піднімаючи з підлоги “вату” (матрац), “Зьома” з тріском випустив гази й зіпсував повітря. Мене відразу знудило. Познайомитись в камері ближче ми не встигли, оскільки “попкарь” (наглядач) наказав збиратись на прогулянку.
“Дворики” (невеличкі камери на даху СІЗО з ґратами замість стелі) рідко коли прибираються. Запльована підлога й купи сміття — звичайне явище. Я не психіатр і не невропатолог, але як мені здалось, нехай і не набагато свіжіше повітря викликало в хворій голові “Зьоми” якусь бурхливу реакцію:
— Під стіну, бики. Я спортсмен і “качатись” буду.
Доки я й наркомани намагались второпати зміст його слів, він влігся животом на підлогу, й кілька разів відтиснувся. Вставши на ноги й водночас знову зіпсувавши повітря, він вперевалку почав походжати вздовж стіни з одного кінця “дворику” до іншого. На мою вимогу пояснити причину такої поведінки, він відповів спочатку брутальною лайкою, а потім, зумисне кривляючи мене, процідив крізь зуби:
— Ви “мужики”, а я “блатний”. Впадіть “на цирла” й сопіть в дві дірки.
— А мені здається, що ти дурень і потребуєш спеціальної профілактики, — заявив Володимир.
“Зьома” якось криво посміхнувся, підійшов до нього й різко вдарив головою в лице. Наркоман втримався на ногах, але з розбитого носа пішла кров. В ситуацію довелось втручатись мені й Віктору. Повалений на підлогу, “Зьома” раптом заверещав і всіма кінцівками почав битись об підлогу. На вереск вмить відреагували наглядачі, а ще хвилин за три в “дворик” увірвались “маски-шоу” (спецпідрозділ швидкого реагування, призначення котрого силою придушувати злісну непокору адміністрації) в супроводі кінолога й вівчарки. Всіх повалили на підлогу й добряче відлупцювали. Закувавши в кайдани й загнавши окремо один від одного в різні “дворики”, нас протримали надворі більше трьох годин. Ніхто не був у захваті від нагоди довше звичайного побути на свіжому повітрі. Згодом нас по одному виводили до оперативника, змушували писати пояснювальні й під градом ударів кийками заганяли назад в камеру. Оперативник певно був непоганим актором. Жодним чином не реагуючи на мої пояснення про непричетність до конфлікту й висловлені підозри з приводу спеціально підлаштованої ситуації, він вклав пояснювальні в теку й

читати