Завантажити

цілковитого достигання плодів зради й очікуваного недоброзичливцями відречення. Блювотворні випари «параші», немитих людських тіл та непоправної білизни, звичайно не найстрашніша, проте вже безліч разів випробувана зброя в руках прагнучих зламати мою волю слуг винахідливого на зваблення крадія людських душ. Почуваюсь зобов`язаним покаятись за неспроможність протистояти нахабно наступаючому розпачу. Цілодобово вимірюючи довжину камери власними кроками, я дозволив лихим думкам цілковито опанувати власним розумом. Питань і закидів від лукавого було безліч, але відповідь до котрої він підштовхував була невтішною. Все що чинив – даремно. З глибин пам`яті випюрнули через силу вислухані монологи самозакоханих мітингових горлопанів:
- Та нас на початку 90-их міліція за синьо-жовтий прапор кийками била. Та ми в «помаранчеву революцію» на Майдані мерзли. Та ми всих агітували проти Кучми й Януковича голосувати. А що ти зробив?
Ваша правда панове РУХівсько-УРПівські в минулому, й помаранчеві та біленькі з червоною пляминкою посередині нині, справедливо обурені істерики. Долучення до отари керованих недолугими імпотентами й безпринципними політиканами ревунів «ганьба» вважав нижчим власної гідності. За видертий з рук одного з вас і зневажливо кинутий на бруківку національний прапор (це відбулось наприкінці 1990р.), я порізав міліціонерові обличчя, іншому розбив цеглиною голову. Я не хизувався синцями і подряпинами. Я не помічав їх.
Швидкоплинний час вивітрює деталі багатьох подій. Нинішні згадки про них не викликають в псевдопатріотів жодних емоцій. Що було – відгуло. Заховайся Олесю зі своїми спогадами якомога далі. Історія вже написана. Та чи здатні ви зрозуміти, що кількамісячне перебування у в`язниці за сфальсифікованим звинуваченням й спричинене обмеженістю можливостей безсилля потроюють душевні муки? А лукавий не вгаває:
- Ну яка користь Українській Справі від поруйнованих тобою пам`ятників Леніну й потрощених табличок його виродкам – поплічникам? Від більшості з них ні сліду ні згадки, на п`єдисталі того що був в Василькові Київської області всадовили Шевченка (владі байдуже, аби щось стояло), а вцілілі геть не заважають «державотворцям» закликати колишніх вояків УПА брататись з більшовицькими пенсіонерами-чекістами злочинам котрих ні забуття ні пробачення.
Закид не позбавлений логіки. Нинішніх можновладців жодним чином не цікавить тріумф правди над брехнею. Рятуюче вчорашніх вбивць з червоними зорями на кашкетах «примирення» чомусь вигідніше ніж відновлення зневаженої справедливості. Пригадались мені й зорганізовані особисто та вкупі з однодумцями в часи відвертої московської окупації й нинішньої сатанізуючої та компрометуючої суть і зміст незалежності мітинги, маніфестації, пікети, марші, й конференції. В той час все видавалось простішим. Є ми, прагнучі правди, є ворог котрий відмовляє українцям в праві на існування, а разом з ним захищаюча його від нашого праведного гніву зграя позбавлених честі й гідності «правоохоронців» котрі ховаючись за маскою «неупередженості й захисту Конституції» уможливлювали сатанинський вертеп на потоптаних могилах. Причетність до поборення сил темряви дарували відчуття повновартісного життя. І ось маю. Хижа рука пересунула з одного життя в інше. Байдужість тих хто вчора був поруч до мого нинішнього тюремного ув`язнення полегшило працю лукавого на ниві краяння розпеченим ножем душі і серця:
- Чого ти казишся немов усвідомивший неминучість близького кінця бугай в загоні м`ясокомбінату? Вгамуйся, й насолоджуйся долею всезадоволеного плебея. Маєш право голосу в часі обрання депутатів, чого тобі ще треба? Українська молодь вже обрала „Кока-колу”, твої сестри заполонили близькосхідні борделі й визнані найкращими в царині прання білизни статечних й небідних італійських та американських панів й панянок. Сільські парубки марять співом москвомовного шансону в „Шансі”, студенти вимірюють власну стипендію кількістю випитих на неї кухлів пива, а прищавий президент узаконив отримання робітниками-заробітчанами пенсії за будівництво хмарочосів в Іспанії та Португалії. Мрія більшості дівчат і жінок – вийти заміж за іноземця, а ти невгамовний про якийсь генофонд торочиш.
Твоя правда сучий сину. Нація прогресивно деградує. Боротьба не дала мені міністерського портфеля або прибуткову посаду. Навпаки. Вологе повітря камери все частіше змушує боліти зламану майже п`ятнадцять років тому об щелепу москаля руку. Він цинічно продавав неповнолітнім порнографії. Та й шрам на проткнутій накрізь в бійці з хтивими пакистанцями щоці щоразу нагадує про власне безсилля й беззахисність перед брутальною навалою хамства.
Свідоме поєднання особистого з всезагальним (національним) зобов`язує кожен випадок втечі, недолугості й зневіри ближніх сприймати як особисту поразку. Хіба в націоналіста може бути інакше? Так мусить бути в ідеалі, але реалії інакші. Поінформовані й попереджені знатимуть про кого йтиме мова. Ще вчора він називав мене БРАТОМ, вітаючись

читати