Завантажити

дрібниця, з часом звикнете. Кількість компонентів, з котрих складається перше блюдо (“баланда”) широким асортиментом також не порадує. Традиційними для СІЗО, тюрем та “виправних установ” є тушена або варена капуста, перлова каша, посічена крупа та в рідину розварений горох. Не силкуйтесь знайти м’ясо — його замінює нечищена риба, або (в кращому разі) “пісюни” (соєві ковбаски) й видлубана з консерв «тушонка». Трапляються й виключення, але вони ніколи не належать до розряду приємних. Єдине, чого принципово не шкодує адміністрація — це комбіжир, котрим щедро змащена кожна страва. Хвилин за десять після спожиття “хмиря” можна сірником або нігтем вискубувати його з-поміж зубів й споглядати, яким він є в застиглому вигляді. Дарма що до арешту Ви не були гурманом або шанувальником вишуканих трапез. З часом шлунок не утримається від того, аби різкими болями поділитись враженнями з приводу харчової цінності “хазяйського хмиря”. Гримучу суміш найнижчих сортів зернових у перемеленому та підсмаженому вигляді помилково нарекли хлібом. Денна норма — пів хлібини “цеглинки”. Гримучість в тім, що в часі контакту з внутрішніми органами, він викликає їх на бурхливу реакцію, й як наслідок виштовхування з тріском, шипінням і гуркотом через задній прохід чималих порцій ядучого газу. Нестачу вітамінів “хазяйський хмирь” жодним чином не компенсує, й хоча вгамовує голод, є збудником цілої купи вкрай неприємних тілесних захворювань. Небайдужі до Вашої долі родичі мусять знати: раз в два тижні вони мають право передати харчову передачу. Відразу даю кілька порад. 1) Тюрма не курорт, тому їсти потрібно не те, що хочеться, а те, що необхідно. А необхідні жир та вітаміни, тобто олія, масло, капуста, часник, цибуля... 2) Отримавши передачу, не поспішайте проковтнути найсмачніше. Першочерговими в справі знищення шляхом пережовування та ковтання є ті харчі, котрі мають схильність до швидкого псування. Що поробиш, Україна не належить до числа цивілізованих держав, й обладнання холодильниками камер СІЗО не в найближчій перспективі.
В одному з попередніх розділів я побіжно згадав про таку форму “порушення внутрішнього розпорядку” як “міжкамерний зв’язок”. Нині інформую більш детально. Одноманітність в побуті та відсутність інформації змушують “мешканців” СІЗО до пошуку шляхів спілкування між собою. Звичайно, в першу чергу арештанти намагаються й умудряються укласти угоду (“пригодувати” за матеріальну винагороду) з кимось з працівників ізолятору й користуватись їхніми послугами. Така форма передачі інформації іменується “ногами”. Вислів “заслати ноги” вживається як прохання прислати того, хто має змогу вільно пересуватися коридорами ізолятору. Більш поширеними каналами зв’язку є “дороги”. Арсенал “дорожника” (“коногона”) (особи, яка безпосередньо налагоджує зв’язок між камерами) складається з довгої й тонкої мотузки, виготовленої з чийогось розплетеного светра, “причала” (шматка віника або в тонку трубку скрученої газети з прикріпленим на кінець гачком), саморобної (теж з газети) духової рушниці й рогатки. Відразу після вечірньої перевірки (але знаходяться “кренделі”, в котрих вистачає дурі чинити це і в білий день), долаючи перешкоди у вигляді ґрат, “баянів”, “намордників” та сіток, “дорожник” викидає один кінець мотузки з вікна, й опустивши його до рівня нижчого поверху, умовним стуком по стіні або підлозі подає сигнал. Почувши “маяк”, ті, кому він адресований, так само героїчно подолавши “мусорські перешкоди”, “причалом” затягують “дорогу” в “хату”, фіксують її, прив’язавши до ґрат, і “маяком” повідомляють про те, що “дорога налагоджена”. Духові рушниці (“кулемет”, “стріла”) та рогатки допомагають “налагодити дорогу” між камерами, котрі розташовані поруч (тобто на одному поверсі), і навіть тими, котрі в різних будівлях (“корпусах”). До мотузки прив’язується запаяна в целофан записка (“малява”) й “маяком” змушують “дорогу” рухатись. На підставі кількарічних спостережень свідчу, що титанічні зусилля “налагодження доріг” не варті в більшості випадків затраченої енергії. В “малявах” рідко йдеться про справу, і їхній зміст — суцільний “порожняк”.
Нарешті настав час поділитись враженнями й про стосунки між арештованими та адміністрацією СІЗО.
Архаїчне поняття “наглядач” є узагальнюючим. СІЗО (як і всяка “мусорська установа”) має цілий ряд служб, що жорстоко конкурують між собою й хоча покликані виконувати різні функції, насправді займаються тим, чим вважає за потрібне їхнє керівництво. Не ставлю перед собою за мету подавати їхній повний перелік та специфіку діяльності. Знати варто лише тих, з ким безпосередньо доведеться мати справу. Це оперативна частина (“кумтрест”), її найголовніший конкурент і найбільший ворог — режимна частина, та “попкарі” (наглядачі, котрі чергують в коридорах “на посту”). Саме з останніми арештанти стикаються щоденно, і саме вони найчастіше купуються на “зеківські” умовляння й виконують роль “ніг”. Пам’ятаєте, що для підсудних і засуджених оперативна та режимна частини нічого, окрім неприємностей, не

читати