Завантажити

засмутив повідомленням про відкриття кримінальної справи “за катування співкамерника”.
В “хаті” мене вже очікували. Відвівши Володимира вбік (він видався мені більш тверезим, ніж Віктор) я запропонував до вечора не реагувати на дії дебіла, аби знову не потрапити “під молотки і в маргарин”. Цілий день нам довелось вислуховувати теревені й повчання “блатного “ Колюхи та нюхати гази, котрі він щопівгодини з тріском виводив з себе. В мене нестерпно боліло побите тіло, але Віктору й Володимиру “больовий шок” посприяв вийти з “кумарного стану” (наркотичної ломки) й нарешті тверезо оцінити ситуацію, в котрій вони опинились. “Зьома” виявився безугавним. Змісту в його пашталаканні не було, і я не знаю, яким чином наркомани створювали вигляд зацікавлених слухачів. В часі обіду виявилась ще одна жахлива деталь: “Зьома” хворів якоюсь шкірною хворобою. Його тіло було вкрите суцільними виразками. Знявши светр і футболку, він довго чухався, роздираючи вавки до крові й гною, а потім, не миючи рук, сів їсти. Видовище більше ніж огидне.
О 20.00 відбулась вечірня перевірка. Наглядач поцікавився у “Зьоми” станом справ.
— Куди їм, соплякам. Я їх раком загну, — заспокоїв його дебіл.
Я знав, що вночі на чергування заступає нова зміна й сподівався, що їм нічого не відомо про нашу денну пригоду. Але відразу після перевірки в`язні з камери поверхом вище умовним стуком повідомили нам про бажання “налагодити дорогу”. Довелось з газети робити тоненьку трубку, закріпляти на кінець гачок і затягувати через ґрати й “намордник” (безліч приварених під гострим кутом пластин) шнурок з прив`язаною на кінець “малявою”. Нічого цікавого. Цікавились, скільки людей в “хаті”, хто, звідки й який режим. Перш, ніж написати відповідь, я вирішив розіграти примітивну сценку. Підійшовши до “Зьоми” я зумисне голосно, так аби почули й наркомани запитав:
— За що “боки” в тюрмі маєш? (провину перед підсудними й засудженими, за котру самі ж арештанти можуть жорстоко покарати).
— Я? Ти що? Я чистий. А що пишуть?
— Пишуть, що “опустити” треба. Цікавлюсь, за що.
— Немає в мене “боків”. Ото лише раз в загальній хаті всцявся.
— Пригадуй.
Доки “Зьома” переварював інформацію, я письмово відповів на всі питання й відіслав “маляву”.
— Ну, так що з тобою робити? — грізно запитав Володимир у “Зьоми” й подав знак, аби я також долучався.
Поставивши Віктора “на шарах” (в щілину він наскільки давала можливість розглядав коридор і в разі з`яви наглядача мусив нас повідомити), ми спробували толерантно пояснити дегенерату необхідність рахуватись з оточуючими. “Зьома”, певно, справді налякався, оскільки з усім погоджувався. Покінчивши з “профілактичною бесідою” й трохи заспокоївшись, я й Володимир полягали на нижніх ярусах спати, а Віктор і “Зьома” сіли за стіл грати в нарди. Фізична й психологічна втома далась взнаки і я швидко заснув. За годину мене розбудив шум і крики. Побачене вмить прогнало сон. По підлозі, кусаючи один одного, шкрябаючи й гамселячи кулаками, качались Віктор і “Зьома”. Розбудивши Володимира, я кинувся розтягувати їх.
—Що сталось?
— Він мене кружкою по голові вдарив, — заявив Віктор і показав слід удара на чолі.
— Та він урод мєнтовський, — аргументував свої дії “Зьома” й сильно стусонув кулаком Віктора в лице.
Довелось від слів і попереджень переходити до дій. Вдаривши дегенерата в живіт (тим самим збивши дихання й позбавивши змоги певний час подавати голос), я звалив його на підлогу, а Володимир відразу накрив обличчя подушкою. Довго бити не довелось, оскільки він обмочив штани й черговий раз зіпсував повітря. Але “процедура” пішла на користь.
Наступні два тижні ми намагались “виломити “ його з “хати”. За цей час він встиг ще двічі побитись з Віктором, плюнути в наглядача (за це вся камера знову була битою й вимушеною писати пояснювальні оперативнику) та майже щоночі мочитись у ліжко. Спати ми зобов`язали його на підлозі біля дверей. Між собою ми уклали графік чергування й по черзі наглядали, аби він не кинувся на сонних. Врешті-решт “Зьома” перерізав собі вени (шрами на руці свідчили, що він не вперше вдається до членоушкодження) і його від нас забрали. Пишучи (вже втретє щодо “конфліктної ситуації”) пояснення оперативнику, я не витримав і запитав:
— Ви ж зумисне до нас урода кинули. Не боїтеся наслідків?
— Ти за себе бійся, і “людям з органів” не хами. А на майбутнє знай: щоб не сталось, з-за будь-яких «розкладах» винним будеш ти.
У той самий день в камеру закинули іншого дебіла. Цей не проявляв жодної агресії, але нерви псував не гірше “Зьоми”. Юрчик (так він відрекомендувався) їв прусаків, мочився вночі в умивальник, на перших порах безперестанку курив (згодом йому заборонили торкатись до цигарок), а набравши в миску тюремної “баланди” тут-же біля дверей виливав її на підлогу. Лайки, стусани, й вимоги прибрати лишались

читати